Борис Дмитрович Грінченко - На Розпутті

Гордій та Демид укупі. Селянських хлопців Гордій давно занехав. Дядько хоч і довідався, куди Гордій біга, але нічого не міг з ним зробити. І Гордій бігав, читав, малювак навіть учивсь укупі з Демидом. Хоча в його був свій учитель семінарист, що недавнечко скінчив семінарію та був на селі дяком, але він у його мало що вивчив - тим, мабуть, що то була праця з примусу,- і далеко більше довідався, учачи з Демидом його завдання - наввипередки, хто швидше вивчить (і мало не завсігди вивчав швидше Гордій). Тим Гордій міг через рік здати екзамен у перший клас до гімназії та й поступити туди вкупі з Демидом. В місті товаришування не порвалось: хоча хлопці жили не в одній домівці, але в класі сиділи поруч на одній лавці і щодня бігали один до одного.

Гімназія мало дала їм розвитку - більше тільки формальні сухі відомості, що зараз же вони й зникали з голови. Зате хлопці самі себе розвивали, багато читаючи, їм довелося прочитати випадком кілька українських книжок, потім "Кобзаря". Се вже сталося тоді, як Демид жив у старого Квітковського, що сам трохи кохавсь у рідному слові і направляв хлопця на добрий шлях. Гордія він не направляв, бо здебільшого Демид ходив до Гордія (у того була краща до читання хата), але все, що читав Демид, чув од його й Гордій і, щиро приймаючи, незабаром зробивсь "українофілом",- таким ім'ям згорда звав себе п'ятнадцяти років хлопець. Тоді вже сам добував українські книжки, давав їх нишком товаришам читати і мав на кількох чималий вплив. На його щастя гімназіальне начальство якось не довідалось про це. Здавши (одним з перших) екзамена в гімназії, він укупі з Демидом пішов до університету. З того часу товариші почали й жити вкупі.

Тепер обидва мали заміри шукати в місті роботи: Демид - допоминатись у земстві посади земського лікаря на село, а Гордій - шукати судової практики. Обидва були повні надій, у обох були в голові широкі мрійні плани, найбільш у Гордія. Плани були щирі, чесні, не самолюбні: хлопці звали себе українськими народовцями... Гордій був мов ще демократичніший од Демида, ще палкіший та гостріший своїми поглядами.

II

Другого ж дня обидва наші приятелі пішли надвечір до Квітковського.

Петро Квітковський був ще зовсім молода людина, йому було тільки 23 роки - рік минув, як він здав екзамена з університету. Опріч Ганни, у його не було ні братів, ні сестер. Батько його, урядовець, умер, покинувши жінці з сином та з дочкою кам'яницю, з якої вони могли так-сяк прожити.

Ківітковські були здавна городяни і мало бачили село. Але старий небіжчик Квітковський вважав себе за вкраїнського патріота, хоч не ворухнув і пальцем, щоб чимсь той патріотизм виявити,- то ніколи все було "за недосужностію по должності і за другими клопотами", як каже Возний, [3] - то небезпечно. Та все ж старий Квітковський міг сказати про себе, що він "од рожденія свого розположен к добрим ділам", і це він виявив хоча тим, що мав десятків зо два вкраїнських книжок та Щевченків бюст у себе в кабінеті та дав ті книжки прочитати своїм дітям.

Квітковський умер, як синові було 20 років, а дочці 14. Обоє вони зосталися з матір'ю - цілком пасивною жінкою. Вона зовсім не могла керувати дітьми і завсігди сиділа у своїх покоях, вітаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Діти зросли більш-менш самостійно і пішли ще далі тим напрямком, на який штовхнув їх батько своїми вкраїнськими книжками та Шевченковим бюстом. Праці в цьому напрямку досі не виявляли ніякої: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а її брат, може, й мав би час, та якось не міг собі ладу дати. Діла ж у його було небагато: скінчивши університета, він незабаром добув собі лекції в приватній гімназії, вони давали йому невеликий заробіток і брали всього години три на день.

Гайденко та Раденко підійшли до великого будинку і подзвонили. Двері відчинив сам Петро Квітковський - високий чепурний парубок, надзвичайно білявий (він удавсь у матір) та ще й блідий,- і повів їх до себе в хату. В їй був чималий нелад та пил. Книжки купками лежали всюди.

- Сідаймо тут, люди добрі,- промовив Квітковський,- а як прийде людей більш, тоді переліземо на ширше місце.

- Хіба ще хто має прийти? - спитався Гайденко.

- Стрівся сьогодні з Давиденком та з Келишинським, казали, що зайдуть,- одмовив Квітковський.

Українська студентська молодіж часто сходилася до Квітковського поговорити або почитати. Квітковський був симпатична людина, та й жив зовсім самостійно і мав зручну кватирю.

Гості не встигли ще й сісти, як почувся дзвоник біля дверей і через кілька хвилин до гурту ввійшов ще один добродій - Іван Давиденко. Се був товстенький чоловічок з швидкими очима, дуже пістриженою маленькою борідкою, з хапливими рухами. На його колись великі надії клалися. Колись він заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав він,- "виясняти місцеві потреби”, та через якийсь "зась" мусив дуже скоро облишити цю справу і опинився секретарем у земстві; там він сам заправляв усіма справами, бо предсідатель був лібералу та ще й лінивий.

За їм увійшло ще двоє - один худий високий студент знайомий і Гайденкові, і Раденкові, і другий добродій. Раденко другого не знав, і Квітковський познайомив їх:

- Мій родич Степан Келишинський.

Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, років 24 чоловік, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитій одежі пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очі дивилися сміливо, чепурні чорні вуси завивалися вгору.

- Дуже радий! - промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденкові, і зараз же заговорив з Квітковським.

Прийшло ще кілька людей, в хаті зробилося тісно, і Квітковський попрохав гостей до зали. Як ішли, Гордій стиха спитавсь у Демида:

- Чи ти знаєш цього Келишинського? Що воно?

- А так собі,- ніщо, десь у суді служить, родич господареві, то, мабуть, і зайшов випадком.

Посідавши в залі, почали розмовляти. Трохи згодом вийшла й Квітковського сестра, Ганна. Вона ніяк не нагадувала брата, бо вдалася в батька. Обличчя, може, з не зовсім рехтельними рисами, було любе й чепурне - розумні темні очі під дугастими бровами та високий білий лоб були йому окрасою. Раденка дуже вразила її невисока, але струнка постать. Він не зводив з неї очей і зовсім не