Ірен Віталіївна Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

простiр i чорнi фiгурки за столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її голос владно змушував їх мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу...

О так, пречудове вино ти зробив iз води! —

Та нинi воно стало кров'ю твоєю, Месiє!

Доба не мине, третiй пiвень iще не пропiє,

Як тричi найперший твiй учень зiб'ється з ходи!

Чого ж ти навчив їх? Що далi вони понесуть —

Чужi в цьому свiтi, зiщуленi привиди часу...

За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу,

Для кого назавше закреслиш людську свою суть?!.

Тиша...

Пауза.

Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний — про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi — лише одна велика iсторiя однiєї людини, в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй. I її треба прожити на своїй землi.

Не спиш, мiй синочку... Я в думу твою не ввiйду —

Ти вирiс, ти вище твоєї печальної мами.

Лиш серце моє за тобою блукає свiтами

Крiзь нiч, що, мов казка, стоїть в Гетсиманськiм саду...

Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон. Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах — мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона сказала це собi. I вирiшила...

Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю. Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.

Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.

Роман Iванович. Партiя в шахи

Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.

Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною. Але вiн натхненно намагався щось промовляти до аудиторiї. Напружувався, широко вiдкривав рота, але з нього не вилiтав жоден звук. Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув кудись у бiк — i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович злякався — чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати. Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй — мовою жестiв.

Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе — своє хропiння). Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло — сон тривав, оплески не вщухали. Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.

Над ним стояла дружина Вiра Власiвна i щосили тормосила за плече.

— Ти перебудиш увесь будинок, — сказала вона. — Повернися на бiк.

Роман Iванович заспокiйливо помахав рукою i слухняно повернувся до стiни.

Дружина навшпиньках пiшла. Уже кiлька мiсяцiв вона спала в кiмнатi доньки, мотивуючи це тим, що, по-перше, чоловiку треба добре виспатись перед заняттями в унiверситетi, а по-друге — через його хропiння. А ще тому, що їй теж треба було висипатись, адже вставала Вiра рано i перед тим як вирушити на репетицiю до фiлармонiї, за давньою родинною традицiєю, готувала поживний снiданок.

Вiра встала о шостiй. Вийшла на кухню.

Кухня в пансiонi фрау Шульце була загальною для всiх квартирантiв i розташовувалась на першому поверсi. Туди Вiра виходила пити вранiшню каву i пiдсмажувати грiнки на снiданок. Там було єдине мiсце, де можна торохкотiти посудом о шостiй ранку, доки мешканцi будинку i її родина — чоловiк та донька — ще нiжились у лiжках. I тридцять уранiшнiх хвилин належали тiльки їй однiй.

Вiра ввiмкнула кавоварку. Кава повiльно капала в кухлик i наповнювала помешкання ароматом нового дня.

Сьогоднi вона погано спала. За пiвнiч її розбудив прихiд Тетяни — цiєї горе-спiвачки, котра щодня теревенить про вiд'їзд до Бельгiї. Якщо це дiйсно так, то можна буде домовитись з фрау Шульце про окрему кiмнату для Марини. Дiвчина вже доросла, у неї свої справи — безлiч справ, через якi вона на три-чотири днi змушена залишатися ночувати у великому мiстi. Якби в них було власне авто i власна квартира, а ще краще — будинок, дитина могла б приїздити додому щодня. I вони бачились би частiше. Як було ТАМ.

Вiра грiла руки об кухлик i прискiпливо розглядала свої пальцi. Колись через цi пальцi батьки i вiддали її до музичної школи — на клас скрипки. Викладачi казали, що про таку «розтяжку» мрiяв би сам Павло Коган. Тепер пальцi трохи спухли, але лишалися такими ж довгими, прудкими, а сама рука ще зберiгала свою аристократичну форму. Власне, нiкуди не дiвся i талант, якщо її майже одразу пiсля приїзду i прослуховування запросили до мiсцевого оркестру — нехай i маленького, але з контрактом на два роки. I на нiй тепер тримається уся родина.

За спиною почувся шурхiт. Вiра незадоволено озирнулась, наморщила чоло: на кухню виповз сусiд Макс. Вiн безсоромно широко позiхав i премерзенно чухав оголенi груди. Глянувши на Вiру, кинув без будь-якого привiтання:

— Кава лишилась? Можна?

Вiра з вiдразою оглянула його оголений торс.

Макс не приховував, що працює коридорним у готелi для геїв. Але усiляко пiдкреслював свою «традицiйну орiєнтацiю» i напозiр частенько приводив у своє помешкання тимчасових подружок.

— Бери. Тiльки помиєш за собою кухоль! — пробурчала Вiра.

Їй нiчого тут не подобалось! Зокрема це життя пiд одним дахом з тими, кого вона намагалася уникати, приїхавши сюди. Та нiчого не вдiєш.