Олександр Петрович Довженко - Україна у вогні

 — Бандити?

 — Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали на смерть чотирьох наших зольдат.

 — Да? О швайнерай! Дивись, Людвіг, він надіває на себе петлю.

 — Фатер... Дас іст унмегліх!

 — А-а... Слухай... — звернувся фон Крауз до старого Запорожця. — Цей офіцер хоче знати, що ти думаєш перед смертю?

 — Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г... кусать, — сказав Демид. — А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.

 — Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, — сказав Крауз.

 — Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава... Знаю я про тебе одну прикмету...

 — Ну?

 — Ну не скажу.

 — Скажи, я подарую тобі життя. Я обсиплю тебе грішми.

 — Іди, хай тебе болячками обсипле. Іди, не заслоняй мені села, глупак.

 — Чув? — звернувся зблідлий фон Крауз до свого сина.

 — Фатер! Я починаю тебе розуміти. Це страшно, — прошептав Людвіг, хворобливо всміхаючись.

 — А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було! — закричав раптом старий Демид Запорожець, побачивши, як проходила повз нього велика група військовополонених оточенців. — Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче... Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі...

 — Фатер, що він каже?

 — Ай...

 — Вішай, кате! Чого злякавсь?!

 Ернст фон Крауз махнув рукою і одвернувсь. Людвіг дививсь на шибеницю майже непритомний.

 — О фатер! — оглядався Людвіг. Вони знову їхали в машині.

 — Їх не можна підкорити. їх треба знищити. «Не передушивши бджіл, не їсти меду», — як казав їхній король Данило в XIII столітті.

 — О!

 — Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.

 — Йа фатер! Ми будемо нищити їх, лише поскільки кожний солдат мусить убить ворога і позбавить честі ворогиню. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!

 — Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. Їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.

 — Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!

 У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман.

 — Ай-яй-яй-яй-яй, що ж це ми наробили, товариші!

 — Та не вий. Чого заскиглив? Не труї мені душу.

 — Ай!..

 — Як же воно це сталося, скажіть мені?

 — На, випий!

 — Не хочу. Не хочу... Вернуться наші, постріляють, видно, як собак.

 — Е, жди тепер наших.

 — Куди там.

 — А може?..

 — Ні. Пропало все.

 — Вернуться.

 — Ні.

 — Не вернуться.

 — Ну й що ж воно буде оце?.. На!

 — Не хочу. От п'ю й не п'янію. Закушую і не маю смаку. Все, як трава. Все однакове. Все!

 — Он повзуть. Ай-яй-яй.

 — Ну, пропали.

 — Раби.

 — Хто?

 — Ми... Оце євреїв у городах поб'ють та й за нас візьмуться.

 — Ось будете ще ви самі один одного бити, — вмішався в розмову старий Купріян.

 — Ну?

 — Побачите.

 — Я чув, що земля буде індивідуальна, наша.

 — Земля наша, та ми вже не наші.

 — Чого?  Кажуть,  тепер  Україна  буде  самостоятельна, — сказав

 хтось.

 — Україна якась, мо', й буде, та вас чорт матиме. Роздвоїлися, дурноголові. Узнаєте тепер, — сказав Купріян.

 — Так що ж його робити, дядьку?

 — Доганяйте армію. Біжіть, може, ще не пізно. Бо горе вам буде.

 Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.

 — Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!

 — Павло?

 — Он іде до хати!

 Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта.

 — Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!

 Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках

 — Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути.

 — Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.

 — Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками.

 — Стійте! — затулився німецькою гвинтівкою Павло.

 — Тату! — кинулась до батька Христя.

 — Ну годі, тату, — вмішався й старший син Миколай. Він був поранений у руку й сильно страждав.

 — Не прикасайтесь до цієї зброї! — крикнув несамовито Павло, переляканий несподіваним поворотом діла.

 Купріян вдивлявся в Павла, і тяжкий батьківський гнів піднімався в його душі.

 — А-а! Священна зброя. Недоторканна. Гітлерова...

 — А сталінська де? Де та зброя, на яку я двадцять років витрачав свої копійки трудові? Де, я тебе питаю?

 — Ну, тату, заспокойтесь, тату! — знову кинулась до батька Христя.

 — Та не дуже там просторікуйте, дядьку! — гули дезертири.

 — Подумаєш, воїн!

 — Броня тонка, дядьку! Тонка броня!

 — Пішов би, спробував.

 — Пробував. Царя захищав, не тікав! — розсердився Купріян. — Кому ти присягав? — звернувся він до Павла.

 — Тепер бога нема! — гукнув один з гультяїв.

 — Брешете, єсть! Батьківщина!

 — Так про це не було мови. Обучали класам. Обратно ж, усі побігли, — виправдувався Павло.

 — А ти чому не побіг? Чого ти