Даніель Дефо - Робінзон Крузо

Він нарешті повернувся й поплив до берега. Я не сумніваюся, що він доплив — такого чудового пливця я ще не зустрічав.

Можна було взяти з собою мавра і натомість викинути за борт хлопця, проте я не міг довіряти маврові. Коли той відплив, я обернувся до хлопця, якого всі кликали Ксурі, і мовив:

— Ксурі, коли ти не зрадиш мене, я збагачу тебе. Та якщо ти не поклянешся у вірності пророком Магометом та Аллаховою бородою, мені доведеться також виштовхати тебе в море.

Хлопець приязно усміхнувся і щиро заприсягнувся, що ніколи не зрадить мене і готовий об'їхати зі мною цілий світ.

Поки мавр міг нас бачити, я вів баркас за вітром, буцімто ми прагнемо досягти Гібралтарської протоки (будь-хто при здоровому глузді так би і вчинив). Ніхто б і не подумав, що ми наважимося повернути на південь, до варварського узбережжя, де чорношкірі мисливці в каное миттю б оточили нас і повбивали, а коли б і ні, то ми б потрапили в лапи до диких звірів.

Та щойно над землею засірів вечір, я змінив курс і попрямував на південний схід, щоб триматися ближче до берега. Море було спокійним, а вітер достатньо дужим, отож на другий день близько третьої години ми відпливли принаймні на півтори сотні миль від Салеха й нарешті дісталися землі. Ми опинилися поза межами марокканського султана — та й узагалі поза межами цивілізації, бо навколо не було жодної живої душі.

Проте я так настрашився в полоні у маврів, що й тепер боявся потрапити їм до рук і вирішив тут надовго не зупинятися, а натомість, гнаний попутним вітром, плив іще п'ять діб. Нарешті вітер перемінився, і я собі подумав так: коли б нас хтось і переслідував, мусив би вже зупинити гонитву, — тому я зважився пристати до берега і кинув якір у гирлі невеличкої річки — не знав я ні ймення річки, ні назви землі, ні хто її населяє, не знав навіть широти, на якій ми зупинилися. Берег був безлюдним, та я й не прагнув побачити людей; все, чого я хотів, — то набрати питної води.

Ми зайшли в гирло річки надвечір і вирішили плисти до берега, тільки-но стемніє, щоб розвідати, яка це країна. Та коли над землею запав вечір, вдалині залунало таке ревисько й виття диких звірів, яких і наймення ми не знали, що бідний хлопець ледь не вмер із переляку і благав мене не наближатися до берега, допоки не розвидніє.

— Ксурі, — мовив я, — але ж удень на березі можуть з'явитися люди. А ці люди можуть виявитися страшнішими за левів.

— Тоді ми стріляти рушниця, — засміявся Ксурі, — а вони тікати.

(Ксурі навчився ламаної англійської поміж рабів).

Я зрадів, що хлопець трохи звеселився, тож дав йому ковтнути міцненького з запасів нашого господаря. Ксурі дав непогану пораду, і я пристав на неї; ми кинули якір і простояли в гирлі всю ніч. Заснути нам так і не вдалося — години за дві чи три ми побачили, як величезні невідомі тварини спустилися до берега та зайшли у воду. Вони довго плюскалися й прохолоджувалися і при тому так вили й гарчали, що я подібного реву не чував у житті.

Ксурі був страшенно наляканий, та й сам я також, але ще більше ми налякалися, коли почули, що один із гігантських звірів поплив у бік баркаса. Ми ще не бачили його, та до нас долинали такі звуки, що ми не мали сумнівів: це люте чудовисько. Ксурі шепнув, що це лев, і може, так і було. Ксурі заплакав, благаючи мене знятися з якоря й відплисти подалі від берега.

— Ні, — похитав я головою, — ми просто ослабимо канат із буєм і трохи відійдемо. Вони не зможуть далеко гнатися за нами.

Щойно я це промовив, як помітив незнаного звіра зовсім близько — на віддалі двох весел. Я миттю скочив у каюту, вхопив рушницю і вистрілив. Звір розвернувся й одразу поплив до берега.

Неможливо описати страшенний галас і рик, який здійнявся уздовж берега, коли я вистрілив. Гадаю, страшним тварюкам ще ніколи не доводилося чути звуку пострілу. Я переконався, що поночі нам не вдасться наблизитися до берега, а чи вдасться зранку, теж іще лишалося під питанням: потрапити до рук дикунів — анітрохи не краще, ніж до лап лева чи тигра.

Та хай там як, нам треба було десь пристати до землі, щоб набрати питної води, бо на борту вже не лишалось і пінти. Коли ж і де це зробити? Ксурі запропонував взяти глечик і сплавати на берег, коли б я відпустив його. Я здивувався: чому він хоче зробити це сам, а не відправити мене, самому ж лишитися в човні? Він одповів із такою щирою приязню, що я назавжди полюбив цього хлопця:

— Якщо дикі люди вийти, вони їсти мене, а ти тікати.

— Ні, Ксурі, — заперечив я, — попливемо разом, і ніхто нас не з'їсть — будемо відбиватися.

Я дав Ксурі сухарик і ковток міцного з пляшки. Ми підігнали баркас якомога ближче до берега. На берег ми ступили, маючи при собі рушниці та два глечики для води.

Я не наважився відійти далеко від берега, щоб не згубити баркас із поля зору — так і чекав, що дикуни спустяться вниз по ріці. Хлопець же помітив спокійне місце десь за милю від нас і побіг туди. Невдовзі я побачив, як він захекано мчить назад. Невже його переслідують дикуни чи страшні звірі? Я побіг йому назустріч, та коли наблизився, побачив — щось висить у нього через плече. Він підстрелив дичину! Звір був схожий на зайця, але мав хутро іншого кольору, а ноги довші. Ми раділи — м'ясо виявилося напрочуд смачним. Та ще більше ми раділи від того, що Ксурі знайшов воду і зовсім не бачив дикунів.

Згодом з'ясувалося, що не треба ходити по воду аж так далеко: якщо піднятися лиманом трошки вище, можна в час відпливу набрати прісної води. Отож ми наповнили глечики, добре почастувалися впольованим зайцем і приготувалися для дальшої подорожі, адже тут не знайшлося жодних людських слідів.

Я вже бував коло цих берегів, тож знав, що Канарські острови — недалечко від материка. Тільки в мене не було жодних пристроїв, щоб визначити, на якій ми зараз широті, та й, по правді, я не пам'ятав, на якій широті розташовані Канари,