Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

очевидного? Суть полягає в тім, щоб не бачачи повірити, засвідчити, присягнутися і відстоювати, інакше я викличу вас на поєдинок, нікчеми!

— Сеньйоре кабальєро, — підморгнувши супутникам, відповів жартівник, — і все ж покажіть нам її портрет, хоча б розміром із пшеничну зернину. Цього цілком вистачить, адже по нитці дійдеш до клубочка. Ба, навіть якщо вона виявиться кривоокою, ми все одно визнаємо за нею усе, що вам завгодно.

— Ніяка вона не кривоока, — скипів лицар. — Начувайтеся, ви зганьбили величну красу моєї дами й поплатитеся за таке блюзнірство!

Опустивши спис, він розлючено кинувся на базікала, якому це вочевидь не минулося б, але Росінант спіткнувся, і вершник полетів сторч головою. Скований по руках і ногах древніми важелезними латами, Дон Кіхот марно силкувався підвестись, однак усе ще кричав:

— Стійте боягузи; ну, постривайте, нещасні! Я не винен, що впав, це все через мого коня!

Тут один зі слуг не втримався і, помітивши безпорадність супротивника, надумав полічити йому ребра. Він підскочив ближче, вихопив у нього з рук спис, хруснув ним через коліно й добряче відлупцював уламком поверженого лицаря. Присутні намагались спинити це побиття, але де там. На Дон Кіхота, який, розтягнувшись долу, не змовкав, погрожуючи небу, землі та оточуючим нелюдам, сипався град ударів.

Врешті-решт служка стомився, і купці вирушили далі. Відлежавшись деякий час, напівживий кабальєро безуспішно силкувався звестися на ноги. Проте він не почувавсь вельми засмученим, вважаючи цей випадок звичайною пригодою мандрівного лицаря, тим більше, що винним був його кінь. Ось тільки піднятися йому ніяк не вдавалося, бо все тіло болісно нило.

Розділ V,

у якому продовжується розповідь про негаразди нашого кабальєро

Переконавшись, що дійсно не може поворухнутися, Дон Кіхот вдався до звичного засобу. Тобто спробував згадати щось подібне із прочитаних книжок. Після недовгого освіження в пам’яті трьох-чотирьох романів він уявив себе пораненим внаслідок тяжкого поєдинку що певною мірою відповідало дійсності. У стані надзвичайної схвильованості бідолашний став качатися по землі й ледь чутно шепотіти слова, нібито сказані свого часу пораненим лицарем Лісу.

Коли він дійшов до фрази: «О мій дядьку, благородний маркізе Мантуанський!», неподалік трапилося проходити його односельчанину, який возив збіжжя у млин. Побачивши лежачого, чоловік наблизився і поцікавився, що скоїлося. Дон Кіхоту ж, зрозуміло, привидівся вищезгаданий маркіз Мантуанський; тому він і далі цитував віршовані рядки.

Селянин здивовано вислухав цю маячню, а потім зняв із нього забрало й, витерши пилюку з його обличчя, одразу впізнав сусіда:

— Сеньйоре Кіхана! — нагадуємо, так звали Дон Кіхота, поки він ще був мирним ідальго. — Яке лихо вас спіткало?

Але той на розпитування відповідав поезією. Уважно оглянувши потерпілого і не помітивши ні крові, ні серйозних ушкоджень, добродій вирішив за ліпше доправити його додому. Він не без зусиль підняв лицаря та всадовив на власного віслюка. Тоді зібрав розкидане озброєння і прив’язав усе, навіть рештки списа, до крупа Росінанта. Відтак узяв обох тварин за вудила й у глибокій задумі, не звертаючи уваги на пустослів’я підопічного, побрів шляхом. Дон Кіхот теж примовк. Жорстоко побитий, він ледве утримував рівновагу в сідлі, вряди-годи зітхаючи настільки важко, що зойки, схоже, діставалися до небес. Стурбований селянин був змушений ще раз поцікавитися його самопочуттям і негайно пожалкував, оскільки Дон Кіхот знову почав нести ахінею. Цього разу щось про алькальда[14] Антекери[15] Родріго де Нарваеса та про полоненого мавра Абіндарраеса. Даремно чоловік, чортихаючись, намагався переконати супутника, що він зовсім не дон Родріго де Нарваес і тим більше не маркіз Мантуанський, а його односелець Педро Алонсо і що сама «ваша милість» ніякий не Абіндарраес, а порядний ідальго, сеньйор Кіхана.

Так і не порозумівшись, дісталися вони десь надвечір до маєтку кабальєро, звідки вже долинав схвильований голос економки, яка розмовляла з його двома найближчими друзями — священиком та цирульником:

— Як вам таке, сеньйоре Перес? Кілька днів минуло, як зникли і він, і кінь, і щит, і спис, і лати. О, я нещасна! Правду вам кажу, це він через ті кляті лицарські книги з глузду з’їхав. Тепер пригадую, мій хазяїн частенько поривався бути мандрівним лицарем і подорожувати світом. Та хай вони пропадуть до бісової матері ці книжки!

Тут озвалася небога:

— Знаєте, сеньйоре Ніколасе, дядечко часто читав ці бридкі книжки по дві доби. А тоді бувало жбурне книгу, схопить меч і ну ж бо, штрикати ним у стіни. Коли знесиліє, казав, що вбив чотирьох велетнів, заввишки з вежу. А піт, який градом котився з нього, називав кров’ю з ран, одержаних у битві. Ні, це я в усьому винна. Якби я раніше повідомила вам про дивацтва мого дядька, то ви втримали б його, ви б спалили безбожні книги, яких у нього сила-силенна. Подібну єресь давно слід кинути в багаття.

— Я тієї самої думки, — зауважив священик. — Обіцяю, що не пізніше ніж завтра ми влаштуємо показове спалювання їх на вогні, щоб вони більше не підбурювали читачів творити те, що, мабуть, робить зараз мій добрий товариш.

Почувши це, селянин нарешті зрозумів, який недуг вразив його сусіда, й голосно крикнув:

— Ваші милості, відчиняйте пораненому маркізу Мантуанському і сеньйору мавру Абіндарраесу, полоненому доблесним Родріго де Нарваесом, алькальдом антекерійським!

Зчинилася метушня. Вибігши на крик та впізнавши на віслюку хто хазяїна і дядька, а хто друга, всі кинулися його обнімати.

— Зачекайте, — мовив він. — Я важко поранений з вини мого коня. Віднесіть мене у ліжко й покличте, якщо це можливо, мудру Урганду,[16] аби вона оглянула і залікувала мої рани.

— От, лиха година! — сплеснула руками економка. — Віщувало серце щодо такої слабини хазяїна! Злазьте, ваша милосте, ми й без цієї Поганди вас вилікуємо. Кажу і ще сто разів скажу, бодай вони будуть прокляті ці лицарські книжчини!

Дон Кіхота занесли у спальню і ретельно оглянули, але ран не виявили. Сам він розповів, що впав із конем, коли бився проти десятьох страхітливих велетнів.

— Отакої! — вигукнув священик. — Справа уже дійшла до велетнів? Побий мене грім, якщо завтра, ще сонце не сяде, я не спалю ті книги.

Ідальго закидали питаннями, однак той відмовчувався, тільки попрохав, щоб його нагодували і дали поспати.

Тим часом священик, детально розпитавши селянина, як було знайдено сеньйора Кіхану, остаточно пересвідчився у правильності обраного рішення. Тож уранці він захопив цирульника, і вони разом пішли до свого приятеля.

Розділ VІ,

у якому йдеться про дотепно ретельний огляд, здійснений в бібліотеці нашого