Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

це був вимогливий крик, подібний до грюкоту підкованих чобіт і пудових кулаків у шкіряних рукавицях.

«Чоловік повернув голову — очі в нього світилися червоним…»

Влад боком устав зі стільця. З важким серцем підійшов до вікна й, непомітно відсунувши фіранку, визирнув назовні.

Він очікував побачити кого завгодно — слюсаря, котрий переплутав виклик, листоношу з телеграмою, дільничного поліцейського — але біля дверей стояв Дімка Шило! Але ж уроки щойно почалися!

Беззвучно вискнувши від захвату, Влад застрибав униз через дві сходинки, відімкнув двері:

— Заходь! Та заходь же! Ти що, з уроків утік?

Дімка зніяковіло посміхнувся.

Влад не намагався навіть приховати, наскільки він радий. А тішився він страшенно. Він добряче скучив за Дімкою. І треба було стільки всього розповісти…

Дімка потис простягнену Владову руку. Подав кульок із двома поморщеними яблуками. Відступив, хитаючи головою:

— Нє-а… Я з фізики здимів. Мені треба назад, щоб на ботаніку встигнути. Я — так, на хвилинку… Яблука приніс. Топчи, поправляйся.

— Та я й так уже, — Влад торкнувся до кінчика носа й чомусь раптом зніяковів.

— Уже можна до тебе приходити? — діловито поцікавився Дімка.

— Ага…

— Ну, то чекай!

І Дімка помчав, відмовившись від чаю, а у Влада ще довго був піднесений настрій: ось що люди роблять заради дружби! З фізики втікають!

Він помив яблука й задумливо з’їв одне за одним. Написав три сторінки в зошиті — як хлопчики ні сіло ні впало стали бранцями чоловіка (насправді робота!) у шкіряному плащі і з червоними очима. Потім фантазія забуксувала, і щоб зосередитися, Влад виліз на диван, уперся ліктями в підвіконня й узявся розглядати вулицю. Невелика крамничка навпроти торгувала овочами, проїхав напівпорожній автобус, промчав листоноша на моторолері…

До крамниці підійшли, ніби між іншим, двійко дівчат із його класу. Ну, ці точно були затятими прогульницями; їм нічого не вартувало втекти з уроків, знайти затишну місцинку й покурити, наприклад, або просто попліткувати…

Але чому це затишне місце виявилося саме навпроти вікон їхньої з мамою квартири? Чому цій парочці посеред білого дня раптом забаглося цибулі й буряку, а не жуйки й морозива, як зазвичай?

Дівчиська ввійшли досередини. Крізь матове скло Влад бачив, як вони стоять біля прилавка, як купують щось (морквину?), рушають до виходу…

Обидві стояли біля дверей овочевої крамниці, витріщившись прямо на Влада. Побачили його у вікні, запосміхалися, замахали руками. Сусід, котрий проходив неподалік, здивовано від них сахнувся.

Влад скорчив гримасу й засмикнув фіранку.

А за кілька секунд задзвенів дзвінок. Влад визирнув — обидві красуні стояли під його дверима; пригадалася розповідь когось із хлопчаків про те, як непрошених візитерів поливали водою із замкової щілини, використовуючи для цього гумову клізму…

Де зберігається клізма, він не знав. Та й узагалі, забагато честі, він же не малюк. Самі підуть, треба тільки не зважати.

Дзвінок різав вуха. Витерпівши хвилини зо три, Влад спустився. Дивно, що однокласниць не налякав вираз його обличчя. Навпаки, вони чомусь повеселіли:

— Моркви хочеш?

— Ні.

— А від ангіни дуже допомагає морквина…

— А від нахабності що допомагає?

— А ми взагалі-то не до тебе йшли, — сказали обидві в один голос. Перезирнулися. І знову разом: — Ми просто в магазин…

— Ну, то привіт, — Влад гупнув дверима, постояв трохи в передпокої, чекаючи на нового дзвінка, але дівки вшилися. Станули, як дим.

* * *

О пів на другу, коли уроки закінчилися, відвідувачі повалили один за одним. І вчорашня історія з дзвінками повторилася — але якщо слухавку можна покласти будь-якої миті, то дверний дзвінок так просто не вимкнеш.

Після п’ятого за ліком візиту (Гнат Синиця, який сидів позаду Влада й завжди передирав контрольні) Влад викрутив пробку в електричному лічильнику. Перестав гарчати холодильник, згасла настільна лампа. Влад щільно засмикнув штори, всівся на дивані й узявся спостерігати через дірки в тканині (раніше їх було три, але четверту довелося продерти заради ліпшого огляду).

В овочевій крамниці торгувалися відразу три його однокласниці й один однокласник. Ще двоє дівчат вдавали, ніби чекають автобуса на зупинці. Влад бачив, яким неприємним сюрпризом для кожного з «детективів» була зустріч із конкурентами. Як вони спочатку відверталися, й ховалися, і вдавали, що потрапили сюди випадково…

Сутеніло. Під вікном зібралося чоловік п’ятнадцять; тут були й Супчик, і Клоун, і Гліб Погасій, і Зозулині дармоїди, і Лінка Рибалко, і Ждан, і Марфа Чисторій, і Дана… Половина класу, й усі стояли і дивилися на його вікна. Якоїсь миті Влад із жахом подумав: а як мама?! Повернеться вона з роботи, а тут темний будинок, натовп унизу… На Бога, що вона подумає?!

Спалахнули ліхтарі. Влад не чув, про що перемовляються його однокласники — але бачив, що вони похмурі й злі. Супчик із Клоуном чомусь побилися, Лінка заїхала Глібові по карку, а той побоявся дати здачі. «Що їм треба від мене, — думав Влад, мало не плачучи. — Чого вони хочуть, що я їм зробив…»

Іще б трішки, і на голови візитерів полетів би вагон із алое — коли на сцені з’явилася нова дійова особа. Вчитель фізики і математики, той-таки, чий урок прогуляв сьогодні Дімка Шило.

Математик ішов вулицею й поглядав на номери будинків, звіряючись із записником. Влад назавжди запам’ятав, яке обличчя було в нього при цьому — дуже зосереджене, як у хірурга перед операцією; цей вираз не надто йому личив. (Математик схожий був на плюшевого гнома — такий само м’який, круглоносий і круглощокий. Тим учням, хто дозволяв цій карамельній зовнішності ввести себе в оману, нелегко було потім видертися хоча б на четвірки, бо математик був причіпливий і злопам’ятний, і учнів своїх любив, як вогонь стружку).

Коли математик уздрів юрбу своїх вихованців перед дверима потрібного йому будинку — обличчя його втратило заклопотаний вигляд і на секунду скривилося від злості. Але до його честі, він дуже швидко опанував себе. Влад, спостерігаючи за ним крізь подвійні шиби й дірку в фіранці, припустив, що вчитель хвалить Зозулину зграю за виявлену до товариша увагу. Дуже добре, що так багато хлопців прийшло провідати хворого. І вкрай дивно, що хворий не відчиняє дверей, узагалі не виявляє ознак життя…

Математик впевнено рушив до порога й рішуче натис мертву кнопку дзвінка.

Звісно, ніде ані теленькнуло. Навпаки — тиша в темному будинку загусла ще сильніше, ніби навмисно.

Влад спустив ноги з дивана.

Він не був надто сильним у математиці. Дотепер тільки їхня з учителем взаємоповага допомагала не сповзати йому до ганебної трійки.

…Коли двері нарешті відчинилися, вчитель навіть відсахнувся. Маленькі