Ієн Макьюен - Спокута

бо Брайоні не дістала навіть ролі матері Арабелли, і тепер вже, безумовно, настав час непомітно зникнути з кімнати й кинутися на ліжко, заритися лицем у темряву подушки. Але саме Лолина поспішність, її байдужість до всього, окрім того, чим вона зайнята, а також переконаність Брайоні, що її переживання навіть не будуть помічені, не кажучи вже про якесь почуття вини, надали їй сил повстати.

У зазвичай приємному й цілком захищеному житті вона раніше ніколи ні з ким по-справжньому не сварилася. Тепер же бачила: це як пірнати в басейн на початку червня; треба просто примусити себе. Коли вона виборсалася зі свого стільчика й підійшла туди, де стояла кузина, в неї неприємно калатало серце і важко було дихати.

Вона забрала у Лоли п’єсу й проказала тремтячим і різкішим, ніж зазвичай, голосом:

— Якщо ти Арабелла, то я буду режисером, красненько тобі дякую, але пролог я прочитаю сама.

Лола притисла до рота свою рябеньку руку.

— Виб-бач! — просичала вона. — Я просто хотіла, щоб ми вже почали.

Брайоні не знайшлася, як їй відповісти, тому обернулася до П’єро й сказала:

— Та й ти не дуже схожий на маму Арабелли.

Це скасування Лолиного розподілу ролей і сміх, яким вибухнули хлопці, внесли зміни із розподіл владних функцій. Лола демонстративно знизала худенькими плечима й, відійшовши до вікна, втупилася в нього. Можливо, вона сама зараз боролася зі спокусою вибігти з кімнати.

І хоча близнюки почали борюкатися, а їхня сестра вдавала, що в неї розболілася голова, репетиція усе ж розпочалася. Тиша, в якій Брайоні читала пролог, була напруженою…

Ось розповідь про легковажну Арабеллу,

Яка втекла з негідником безчельним.

Батьки у розпачі, що первісточка їхня

Дім кидає й от-от назавжди зникне

Без дозволу…

Стоячи разом із дружиною біля кованих воріт маєтку, батько Арабелли спершу благав доньку відмовитися від свого рішення, потім, у відчаї, наказував їй залишитися. Напроти нього поруч із графом стояла сумна, але непоступлива героїня, а їхні коні, прив’язані до найближчого дуба, іржали й били копитами, готові помчати чвалом. Тремтячий батьків голос бринів найніжнішими почуттями, коли він говорив:

Кохана доню, молода ти й гарна,

Та недосвідчена, й хоча гадаєш,

Що світ весь в тебе під ногами,

Він може здибитися і тебе розтопче.

Брайоні розставила своїх акторів; сама вона тримала за руку Джексона, Лола й П’єро стояли, рука в руці, трохи поодаль. Коли хлопці зустрічалися поглядами, їх тягло на хихички, а дівчата шикали на них. Було й без того багато клопотів, але Брайоні почала усвідомлювати прірву, що лежить між задумом і його здійсненням, лише тоді, коли Джексон із впертою монотонністю, наче кожне слово було ім’ям зі списку покійників, став читати свою роль і так і не спромігся вимовити «недосвідчена», хоча йому повторили це слово багато разів, і загубив у своїй репліці передостаннє слово — «він може здибитися і розтопче». Щодо Лоли, то вона читала свої репліки правильно, але недбало, і часом недоречно посміхалася власним думкам, прагнучи продемонструвати, що її майже дорослий розум зайнятий чимось іншим.

Так вони й тягли це, оті родичі з півночі, цілісінькі півгодини, невблаганно нищачи творіння Брайоні, тому справжнім милосердям стала поява її старшої сестри, яка прийшла забрати близнюків митися.

II

Частково тому, що вона була молода, а день — чудовий, частково через нагальну потребу покурити Сесилія Толліс мало не бігла з квітами стежкою, що тяглася вздовж річки, повз старий басейн для стрибків із його порослою мохом цегляною стіною, а потім губилася в дубовому гаї. Набридле байдикування протягом цих літніх тижнів після випускних іспитів теж підганяло її; після приїзду додому її життя завмерло, і гарний день, такий як сьогодні, породжував у ній неспокій, майже відчайдушність.

Густа прохолодна тінь діброви заспокоїла її, химерні різьблені стовбури здавалися зачарованими. Пройшовши через вузеньку залізну хвіртку, поминувши рододендрони під низенькою огорожею, вона перейшла лужок із декількома деревами, відпроданий місцевому фермерові для випасу корів, і опинилася позаду фонтана з опорною стінкою та вдвічі зменшеною копією «Тритона» Берніні з римської площі Барберіні.

Мускуляста постать, яка так зручно розсілася на своїй черепашці, видувала з мушлі струмінчик два дюйми заввишки — таким слабеньким був тиск, — і вода текла на голову, по камінних кучерях і далі жолобком на могутній спині, залишаючи блискучі темно-зелені пасма. Він був так далеко від дому в цьому чужому північному кліматі, але залишався прекрасним у сонячному ранковому світлі, і такими ж прекрасними були чотири дельфіни, котрі підтримували черепашку з хвилястими краями, на якій він сидів. Вона глянула на природно недостовірні лусочки на дельфінах і на Тритонових стегнах, потім перевела погляд на будинок. Найкоротший шлях до вітальні лежав через газон, терасу й високі засклені двері. Але там стояв на колінах її дитячий приятель і університетський колега Робі Тернер, прополюючи живопліт із дикої рожі, а їй не хотілося заводити з ним розмову. Принаймні не зараз. Після повернення ландшафтне садівництво було його передостаннім заскоком. Останнім стали розмови про вступ до медичного коледжу, що після бакалаврату з літератури здавалося досить претензійним. Та ще й безцеремонним, бо платити доведеться її батькові.

Вона освіжила квіти, вмочивши їх у чашу фонтана, повну до країв, глибоку й прохолодну, й уникла зустрічі з Робі, поспішно обійшовши будинок навкруг, до парадного входу, — подумавши, що це принаймні привід побути надворі ще кілька хвилин. Ранкове сонячне світло, як і будь-яке світло, не могло приховати потворності будинку Толлісів — споруди ледь-що сорокарічної давності з яскраво-помаранчевої цегли, приземкуватої, у стилі феодальної готики, з вікнами зі свинцевого скла. Свого часу в статті, написаній Певзнером чи кимось із його гурту, будинок обізвали трагедією змарнованих можливостей, а якийсь молодий письменник модерної школи назвав його «понадміру непривабним». Раніше тут стояв будинок у стилі Роберта Адама, поки не згорів у кінці 1880-х років. Залишилося лише штучне озеро й острівець із двома кам’яними місточками, що становили частину під’їзної алеї, а біля самої води — храм із облупленою штукатуркою. Дід Сесилії, який виріс