Борис Віан - Червона трава

— Ти — пупсик! — вигукнула Ліль. — Я саме прийшла тобі сказати, що мені треба відвідати одну людину, тож можеш грати в шпок без докорів сумління й незважаючи ні на що.

— А як відносно десяти хвилин? — спитав Вольф.

— На мене чекають, — пояснила Ліль. — Це ділова зустріч.

— Вільних десять хвилин маєш? — перепитав Вольф.

— Ну звісно, маю, — відказала Ліль. — Бідолашний сенатор, я так і знала, що він захворіє.

— Не захворіє, а отруїться, — здобувся на слово сенатор з-за куща. — Це різні речі.

— Оце маєш! Ти ще скажи, що їжа була погана, — промовила Ліль.

— Земля, а не їжа, — буркнув сенатор і заскавучав.

— Ходім погуляємо, поки є час, — запропонувала Ліль. — Куди ми підемо?

— Куди захочемо, — відгукнувся Вольф.

Він підвівсь разом з Ліль і повкидав свої ключки у візочок.

— Я прийду, — сказав він сенаторові. — Ти потихеньку, пожалій себе.

— Нічого страшного, — відповів сенатор. — Боже правий! Лапи так тремтять, ніби хто до смерті налякав.

Вони йшли проти сонця. Широкополі оболоні затоками вклинювались у темно-зелені масиви будівельного лісу. Здаля дерева зливались у стіну, тулячись одне до одного. Під ногами було сухо й трав’янисто. Шпокове поле лишилось від них ліворуч, трохи в долині, оскільки вони йшли в гору. Кілька чоловік ретельно шпокали, уживаючи при цьому всі відповідні аксесуари.

— Ну, як учорашній вечір? — озвався Вольф. — Тобі було весело?

— Дуже весело, — жваво підхопила Ліль. — Танцювала й танцювала.

— Бачив, — сказав Вольф. — Із Лазулі. І дуже ревную.

Вони повернули праворуч і ввійшли до лісу. Клюваки на деревах грались морзянкою в «зіпсутий телефон».

— А скажи-но мені, що ти сам робив з Грайвесною? — перейшла в контрнаступ Ліль.

— Спав на моріжку, — відповів Вольф.

— Вона гарно цілується? — поцікавилась Ліль.

— Не верзи дурниць, — сказав Вольф. — Мені й на думку таке не спало.

Ліль засміялась і пригорнулася до Вольфа, ступаючи з ним у ногу, що вимагало неабияких зусиль.

— Як хочеться, щоб була вічна відпустка, — сказала Ліль. — Як хочеться отак завжди гуляти з тобою.

— Швидко набридне, — сказав Вольф. — Ось у тебе вже з’явилися якісь справи.

— Дурниці, — сказала Ліль. — Це вперше й востаннє. То тільки тобі твоя робота над усе. Ти не можеш не працювати. Навіснієш без роботи.

— Не від безділля навіснію, просто такий я є. Не навісним, власне, я стаю, а, сказати б, якимсь неприлаштованим абощо.

— І не тоді, коли ти спиш з Грайвесною, — докинула Ліль.

— Чи з тобою, — сказав Вольф. — Але сьогодні вранці спала ти, і я поклав за краще піти пограти в шпок.

— Для чого? — спитала Ліль..

— Інакше розбудив би тебе, — сказав Вольф.

— Для чого? — знову спитала Ліль безневинно.

— Для цього, — сказав Вольф, поєднуючи слово й діло, після чого вони опинилися на траві під деревом.

— Не тут, — сказала Ліль, — тут повно людей. — Але сказала не дуже впевнено. — Ти не зможеш потім грати в шпок, — додала вона.

— Мені люба й ця гра, — прошепотів Вольф їй на вухо.

— Як хочеться, щоб у тебе була вічна відпустка! — зітхнула Ліль майже щасливо, тоді зовсім щасливо з ахами та охами, помітно пожвавівши в рухах…

Нарешті вона розплющила очі.

— Це було так гарно, так гарно… — сказала на довершення.

Вольф ніжно поцілував її в очі, щоб полегшити прикрість відокремлення.

— Що це в тебе за справи? — спитав він.

— Такі собі справи, — відповіла Ліль. — Ходімо швидше, я вже запізнююся.

Вона підвелась і взяла його за руку.

Вони бігли до самого візочка. Сенатор Дюпон лежав плазом, розкинувши лапи й пускаючи слину на доріжку.

— Підйом! — вигукнув Вольф. — Сенаторе, починаємо гру.

— До побачення, — кинула Ліль. — Швидше вертайся.

— А ти? — спитав Вольф.

— Я буду вдома! — гукнула Ліль і побігла.

Розділ 7

— Гм… чудовий удар! — поцінував сенатор.

Куля злетіла високо вгору, й за нею в повітрі довго висіла смужка рудого диму.

Вольф опустив ключку, і вони рушили слідом.

— Аякже, вдосконалююсь, — сказав Вольф байдужно. — Якби ще потренуватись…

— Хто ж вам не дає, — зауважив сенатор Дюпон.

— Усе одно завжди знайдуться люди, які гратимуть краще за мене, — відповів Вольф. — Тож чи варто?

— Нічого подібного, — сказав сенатор. — Гра є гра.

— Саме тому, що це гра, — сказав Вольф, — її й треба вигравати. Інакше вийде казна-що, от що й скажу. І потім, щоб ти знав, я вже п’ятнадцять років граю в шпок… можеш собі уявити, як він мені увіривсь.

Візочок, що вихляв з боку в бік за сенатором, використав невеличку баюрку, щоб підступно садонути його.

— Які тортури! — залементував сенатор. — Скоро в мене ввесь зад буде обідраний!

— Не будь маминим мазунчиком, — сказав Вольф.

— Одначе! — вигукнув сенатор. — І це в моєму віці! Ви принижуєте мене!

— Повір, ця маленька прогулянка піде тобі на користь, — сказав Вольф.

— Якої користі чекати від дурної роботи?

— Усе набридає, проте ми працюємо.

— Якщо вам усе не до вподоби, це ще не означає, що й іншим так, — сказав сенатор.

— Гаразд, — мовив Вольф. — Чого б ти хотів?

— А якби вас про це спитати, цікаво, як довго б ви шукали відповідь, — пробуркотів сенатор.

І справді, Вольф замисливсь. Він розмахував ключкою й розважався тим, що обезголовлював кривляк-капцариків, які то там то там росли на шпоковому полі. На стятій стеблині кожної квітки з’являлась крапля липкого чорного соку, яка виростала в невеличку чорну кульку з золотою монограмою.

— Шукав би, та недовго, — промовив Вольф. — І сказав би тобі навпростець, що не хочу більше нічого.

— Це щось нове, — пхекнув сенатор. — А машина?

— Це, так би мовити, крайній засіб, — і собі осміхнувсь Вольф.

— Та годі вам, — сказав сенатор, — ви ж іще не все випробували.

— Так, — сказав Вольф. — Не все. Але всьому свій час, спершу треба розібратися, що до чого. Але я так і не почув, чого б ти бажав?

Сенатор споважнів.

— А ви не берете мене на глузи? — спитав він. Губи йому тремтіли, в кутиках рота з’явилася слина.

— Аніскілечки, — відповів Вольф. — Якби я знав, що є такий, хто справді чогось бажає, то тільки б зрадів.

— Яз тримісячного віку, — довірчо промовив сенатор, — завжди хотів ойленя.

— Ойленя… — думаючи про своє, повторив Вольф, а тоді раптом вигукнув: — Ойленя?!

Сенатор посміливішав і заговорив упевненіш:

— Принаймні це конкретне й чітко сформульоване бажання. Ойлень — це таке зелене з колючками, коли його кидаєш у воду, робить «бовть». Словом, я сприймаю ойленя саме так, — пояснив він.

— І ти про нього досі мрієш?

— А хіба що? — сказав сенатор гордовито. — І в мене є мета, і я щасливий по-своєму. Чи то пак, був би щасливий, якби