Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

— Та чого б не знав! Се не хто, як Г'юї Моррісон, і ніхто інший. Ті'ки я не думав, що він так швидко сюди дійде — він же вийшов на день пізніше за нас. Але його аргайлширські бики, либонь, уже геть ноги збили в дорозі. А далеко він звідси?

— Гадаю, миль сім-вісім буде, — відповів сквайр, — бо я перестрів його під скелею, а з тобою ми стрілися біля переліска Голлан. Якщо його бики підбились на ноги, з ним, певно, легко можна буде сторгуватись.

— Е ні, Г'юї не з тих, хто легко дається обкрутити, на се є такі простаки-горяни, як Робін Ойг… Бажаю ж вам доброї ночі, і то на двадцять ночей, а мені пора до Клахану, подивитись, чи вже передурів Гаррі Вейкфілд.

А в шинку й далі жваво обговорювали зрадництво Робіна Ойга, і коли ввійшов туди він, призвідця, на їхню думку, всієї пригоди, розмова, як звичайно у таких випадках, враз урвалась, і прибульця зібрання зустріло такою холодною мовчанкою, що переконливіше за всякі вигуки свідчила: він тут небажаний гість. Здивований і ображений, але зовсім не настрашений тим, як його зустріли, Робін переступив поріг, прибравши сміливого й навіть зухвалого вигляду, не привітався ні до кого, оскільки і його ніхто не привітав, і сів собі збоку біля коминка, трохи віддалік столу, за яким сиділи Гаррі Вейкфілд, управитель і ще кілька чоловік. Кухня, як то водиться в камберлендських хатах, була досить простора, і Робін міг би й зовсім осторонь сісти.

Вмостившись зручніше, він запалив люльку й замовив кухоль пива за два пенси.

— У нас нема двопенсових порцій, — відказав йому Ралф Гескет, шинкар. — А як ти маєш свій власний тютюнець, то можеш і на своє питво розжитися — так воно, здається, у твоєму краю заведено.

— Сором тобі, чоловіче, — озвалася господиня, жвава метушлива молодичка, що хутенько принесла гостеві пиво. — Ти добре знаєш, чого цьому чужинцеві треба, і тобі годиться бути чемним з людьми. Та й пора вже знати: хоч шотландець мало замовляє, зате платить справно.

Не звертаючи ніякої уваги на цю родинну суперечку, горянин узяв кухля в руку і, звернувшись до всіх присутніх, промовив приємний для кожного тост:

— Щоб добре торгувалося!

— Воно б іще краще торгувалося, — відказав йому один з фермерів, — якби вітер менше закидав нам скотарів з півночі та менше заносило сюди з верховин худих биків, що вижирають англійські пасовища.

— Їй же бо, приятелю, не по правді ти кажеш, — спокійно зауважив йому на відповідь Робін. — Бо це ж ваші гладкі англійці пожирають нашу бідну шотландську худобинку.

— А хай би нечистий пожер цих їхніх гуртоправів! — докинув інший фермер. — У простого англійця вони шматок хліба з горла видеруть, коли поруч об'являться.

— А чесного служника довіри хазяйської позбавлять: вони такі, що ладні й сонце заступити, — додав ще й управитель.

— Якщо це жарти, — зауважив Робін усе так само стримано, — то вже надто багато їх на одного чоловіка припадає.

— Які там жарти, ми зовсім не жартуємо, — мовив управитель. — Слухайте, містере Робіне Ойг, чи як там вас кличуть, ми всі тут однієї думки, коли хочете знати, і ця думка така, що ви, містере Робіне Ойг, повелися щодо нашого друга містера Гаррі Вейкфілда, ось він тут, як останній негідник і поганець.

— А звісно, звісно, — відказав Робін якомога стриманіше. — А ви всі — дуже праведні судді, хоч за ваші думки й ухвали я б і понюху табаки не дав. Коли містер Гаррі Вейкфілд знає, чим його ображено, він знає, як цю кривду направити.

— Таки слушно він каже, — озвався Вейкфілд, що прислухався до цієї пересварки з роздвоєним почуттям: він був лихий на Робіна за його останній вчинок, але ж і пам'ять про давню їхню дружбу ще тепліла в ньому.

Отож тепер він встав з-за столу, підійшов до Робіна, що підвівся йому назустріч, і простяг руку шотландцеві.

— Оце правильно, Гаррі! Давай! Покажи йому! — під'юджували його з усіх боків. — Всип йому! Хай побачить, де раки зимують!

— Та цитьте ви всі, чортяки! — кинув їм Вейкфілд. А тоді обернувся до товариша і, взявши його за руку, сказав, дивлячись на нього шанобливо й водночас зухвало: — Ти, Робіне, зле сьогодні вчинив супроти мене, але, коли ти й справді хочеш, аби ми по-дружньому потисли одне одному руку, ходім на моріжок та поборемось, і я тобі все прощу, і ми станемо ще ближчими друзями, як були.

— А чи не ліпше нам знов стати добрими друзями й пустити в непам'ять цю справу? — відказав Робін. — Куди ліпше дружити, маючи цілі кістки, аніж маючи переламані.

Гаррі Вейкфілд випустив Робінову руку — чи, радше сказати, відштовхнув її.

— Я й не думав, що три роки приятелював з боягузом!

— Боягузи ніколи не водились у моєму роду;— сказав Робін, блиснувши очима, хоч ще тримав себе в руках. — Не був боягузом той, хто, впираючись ногами й докладаючи рук, витягав тебе, Гаррі Вейкфілда, з води, коли прудка течія несла тебе до чорної скелі й кожен вугор у річці чекав, що ось-ось поживиться тобою.

— Ай правда, таки правда, — промовив англієць, схвильований згадкою.

— А нехай йому! — вигукнув управитель. — Та невже у Гаррі Вейкфілда, найбільшого зуха кулачних боїв у Вітсон Трісті, Вулері, Карлайлі й Стегшоу, вже не стало сміливості? От що значить, як довго водишся з хлопцями в спідницях та чіпцях! Чоловік забуває, для чого йому кулаки дано.

— Я можу показати вам, містере Флісбампкін, що не забув, для чого в мене кулаки, — сказав Вейкфілд і знов обернувся до горянина. — Так не піде, Робіне. Нам треба зітнутися разок, а то нас уся околиця засміє. І щоб мене чорти взяли, як я тебе скалічу, — я навіть рукавички натягну, коли хочеш. Виходь, нема чого, покажи свій дух.

— Щоб мене побили, як собаку? — зауважив Робін. — Та який же глузд у сім? Коли ти гадаєш, що зазнав від мене шкоди, то я ладен стати перед вашим суддею, хоч і не знаю ні його закону, ні мови.

На ці його слова всі довкруг закричали:

— Ні, ні, ніякого закону, ніякого суду! Побийтесь навкулачки та й помиріться!

— Але, — мовив далі Робін, — як уже битись, то що я, зовсім нікуди кчемний, щоб руками махати й пазурами дряпатись?

— То як тоді ти хочеш битися? — спитав його супротивник. — Бо я бачу, тебе не витягнеш побитися навкулачки.

— Я бився б на палашах, і ті'ки до першої крові, як