Томас Манн - Будденброки

class="p1">Восьмирічна Антонія, тендітна, в сукенці з легенького мінливого шовку, ледь відвернувши миле біляве личко від діда, задумливо, напружено вдивлялася поперед себе блакитно-сірими очима і, мабуть, нікого в кімнаті не бачила; вона ще раз проказала:

— «Що це означає…» — тоді повільно: — «Вірую, що бог…» — далі швидко, вся прояснівши: — «… створив мене разом з усіма істотами», — і, раптом згадавши далі, опромінена радістю, духом виповіла цілий параграф, дослівно за катехізисом, за його останнім, виправленим виданням, яке щойно, року божого 1835, з’явилося з дозволу високомудрого сенату. «Коли вже зрушиш з місця, — подумала вона, — то почуваєш те саме, що взимку на санчатах, як з’їжджаєш з братами з Єрусалимської гори: всі думки вилітають з голови, і не можна спинитися, навіть якби хотілося».

— «А ще вбрання і взуття, — провадила вона, — їжу й питво, дім і подвір’я, жінку й дитину, поле й худобу…»

На цьому слові старий мосьє Йоганн Будденброк не витримав і зайшовся голосним, глузливим сміхом, що вже давно клекотів у нього в грудях. Він буїв радий, що може поглузувати з катехізису, і, мабуть, на те й улаштував цей невеличкий екзамен. Він почав розпитувати Тоні про її поле й худобу, поцікавився, скільки вона хоче за мішок пшениці, і сказав, що ладен почати з нею торг. Його кругле, вкрите легеньким рум’янцем, добродушне обличчя, — він не міг удавати сердитого, хоч би як хотів, — оточував віночок білого як сніг, напудреного волосся, що спадало жмутом на широкий комір світло-сірого сурдута, немов кіска. Йоганн Будденброк і на сімдесятому році життя не зрадив моди своєї молодості, відмовився тільки від галунів між гудзиками й великими кишенями, але жодного разу в житті не вдяг довгих штанів. Широке, подвійне підборіддя його задоволено спочивало на білому мереживному жабо.

Усі підхопили той сміх, найбільше з пошани до голови сім’ї; мадам Антуанета Будденброк, з роду Дюшанів, захихотіла достеменно так, як її чоловік. То була огрядна дама з великими білими буклями понад вухами, у сукні в чорну й сіру смужку і без жодних оздоб, що свідчило про скромність і простоту; в руках, і досі білих та гарних, вона тримала маленьку оксамитову торбинку з шитвом. Риси її обличчя з плином років якимось дивом стали цілком подібні до чоловікових. Тільки темні жваві очі своїм обрисом і кольором трохи виказували її наполовину романське походження; по дідові вона була з французько-швейцарської сім’ї, а народилася в Гамбурзі. її невістка Елізабет Будденброк, з роду Крегерів, сміялася чисто по-крегерівському: починала з чудного пирхання і притискала підборіддя до грудей. Як усі Крегери, вона мала дуже елегантний вигляд, і хоч не була красуня, проте її дзвінкий, розважний голос, її неквапливі, впевнені й лагідні рухи в усіх навколо будили почуття спокою й довіри. До її рудуватого волосся, викладеного в невелику корону, а за вухами завитого в буйні кучері, надзвичайно пасувала ніжно-біла шкіра, зрідка поцяткована дрібним ластовинням. Обличчя Елізабет, з трохи задовгим носом і маленьким ротом, мало одну характерну рису; між спідньою губою і підборіддям зовсім не було заглибини. Сукня її, з коротким ліфом, до якого пришиті були рукави з високими буфами, і вузька спідниця з легенького шовку в ясних квітках, лишала відкритою довершеної краси шию, перев’язану атласною стрічкою; на стрічці мерехтів аграф з великих діамантів.

Консул трохи нервовим порухом подався вперед. Він буїв у брунатному сурдуті з широкими вилогами і схожими на пляшку рукавами, що аж під зап’ястком щільно облягали руку. Вузькі, при самому тілі, штани пошиті були з білої матерії, що легко переться, і з боків прикрашені чорними стяжками. Підборіддя його впиралося в тверді комірці, обв’язані шовковою краваткою, що геть затуляла виріз строкатої жилетки. Очі він мав батькові: блакитні, пильні, трохи заглибоко посаджені, хоч, може, й мрійливіші; зате риси обличчя були поважніші й твердіші, горбоватий ніс різко виставав наперед, а щоки, що до половини заросли білявими кучерявими баками, були не такі круглі, як у старого.

Мадам Будденброк обернулася до невістки, стиснула їй руку і крізь сміх сказала, втупившись очима їй у коліна:

— Він завжди однаковий, mon vieux[2], правда ж, Бетсі?..

Вона вимовляла: «однакий».

Елізабет тільки мовчки посварилася тендітною рукою, тихо дзенькнувши золотим браслетом, тоді зробила характерний свій рух: провела пальцями від куточка рота до скроні, немов відкидала назад неслухняне пасмо волосся.

Консул сказав з ввічливою усмішкою, але й з докором у голосі:

— Тату, ви знову глузуєте з найсвятішого!

Вони сиділи в «кімнаті з краєвидами», на другому поверсі великого старого будинку на Менгштрасе — фірма «Йоганн Будденброк» купила його кілька років тому, і родина оселилась тут недавно. На міцних, пружних шпалерах, напнутих на рами вздовж стін, видніли широкі краєвиди, виконані в лагідних кольорах, так само, як і тоненький килим на підлозі, — ідилії на манір вісімнадцятого сторіччя; веселі виноградарі, працьовиті хлібороби, гарно пов’язані стрічками пастушки, що на березі тихого, мов дзеркало, озера тримали на колінах біленьких ягнят або цілувалися з ніжними пастухами… Майже на кожній картині все тонуло в жовтавій вечірній заграві — вона перегукувалася з жовтим накриттям на полакованих у білий колір меблях і з жовтими завісами на вікнах.

Як на таку велику кімнату, меблів у ній було небагато. Круглий стіл на тоненьких, рівних, скупо орнаментованих золотом ніжках стояв не перед канапою, а біля протилежної стіни, навпроти малої фісгармонії; на її віці лежав футляр флейти. Крім твердих крісел, симетрично розставлених попід стінами, там був ще тільки швацький столик під вікном та навпроти канапи — прегарний тендітний секретер, заставлений порцеляновими фігурками.

Крізь засклені двері навпроти вікон видно було в сутінку передпокій у вигляді ротонди, а ліворуч біліли високі двійчасті двері великої їдальні. Під другою стіною в округлому каміні за майстерними візерунчастими гратками з блискучого кутого заліза, тріщав вогонь.

Бо цього року зарані настав холод. Уже нині, в середині жовтня, листя на молодих липах навколо Марийської церкви по той бік вулиці пожовкло, круг могутніх готичних веж і шпилів свистів вітер і сіявся дрібний холодний дощ. На бажання мадам Будденброк-етаршої вже вставлено подвійні рами.

Був четвер; цього дня, через кожні два тижні, збиралася вся сім’я, але цим разом, крім родичів, що мешкали в місті, запрошено також на скромний обід кількох друзів дому, і тепер, о четвертій годині пополудні, Будденброки сиділи в дедалі густішому сутінку й чекали на гостей…

Дідові жарти не перепинили санок малої Антони, вона тільки ще дужче надула верхню губку, що й так трохи випиналася