Олександр Мелентійович Волков - Вогняний бог Марранів

Кота Лінга. Урфін пошив блазневі одяг з кролячих шкурок. Надягнувши його, Еот Лінг перетворився на маленького меткого звірка. Тепер, якщо він потрапить на очі комусь із Стрибунів, той нізащо не запідозрить у ньому розвідника з чужих країв.

Якось уранці Карфакс піднявся з лужка перед Урфіновим будинком і полетів на схід, до країни Стрибунів. На орлиній шиї висіла в'язка кроликів — запас харчів. На орлиній спині, вчепившись у пір'я, лежав блазень.

Орел повернувся під вечір наступного дня. Він розповів, що вночі, коли Стрибуни спали, він переніс розвідника через гору і опустив у безлюдному місці. Там Еот Лінг чекатиме його через десять днів.

Якими довгими видались Урфінові ці дні!

Та настав нарешті момент, коли Карфакс повернувся з другого польоту і привіз блазня, неушкодженого і дуже задоволеного. Еот Лінг передусім скинув набридлий йому костюм з кролячих шкурок і багатозначно глянув на господаря. Той зрозумів, що розмова буде секретною, і заніс блазня в дім.

— Ну, володарю, — весело вигукнув Еот Лінг, коли вони лишилися вдвох, — які це простаки! Гай-гай, які простаки!.. Але простаки небезпечні, їм пальця в рота не клади! — додав він багатозначно.

— Розповідай! — нетерпляче наказав Джюс. І блазень почав розповідати про те, що він бачив і чув у країні Марранів за своє десятиденне перебування в ній.

ПОБУТ І ЗВИЧАЇ СТРИБУНІВ

от Лінг дізнався багато про що. Схожий на великого щура в своєму сірому вбранні, він нишпорив поблизу селищ, залазив в оселі, підглядав, підслуховував. Одного разу він мало не попався. Його схопив хлопчисько (діти більш спостережливі, ніж дорослі), але блазень так укусив його, що допитливий хлопчина завив од болю і випустив небезпечну здобич.

Ось про що довідався Еот Лінг. Плем'я Стрибунів багаточисленне, в ньому нараховується кілька тисяч самих лише дорослих чоловіків. При цьому повідомленні Урфін схвально кивнув головою і подумав: «З них вийде сильна армія».

Країна Стрибунів розташована в круглій долині, оточеній кільцем гір зі стрімкими схилами. Гори не пропускають у долину вітру, і вдень там завжди тепло, зате ночі холодні. Жителі не зводять осель, для цього їм бракує вміння. Вони живуть у солом'яних куренях і навіть під навісами. Одягаються вони легко: чоловіки носять довгі штани і безрукавки, жінки — короткі сукні. У Балакунів, підданих феї Стелли, Маррани вимінюють одяг, сокири, ножі, лопати. Взамін вони віддають коштовне каміння, добуте в горах.

Стрибуни невисокі на зріст, але кремезні; у них великі голови, довгі сильні руки з великими кулаками, а м'язи ніг настільки розвинуті, що дозволяють людям робити величезні стрибки. За це мешканці сусідніх країн і прозвали їх Стрибунами. Проте самі Маррани цього прізвиська не люблять. Править ними князь Торм…

— Мабуть, це поштивий старий з довгою сивою бородою? — перебив Урфін оповідь блазня.

— Ти помиляєшся, володарю, — заперечив Еот Лінг. — Уяви собі, вони зовсім не носять ні борід ні вусів. Рослинність на обличчі вони вважають великою незручністю і позбуваються її вельми цікавим способом. У їхній країні є джерело, оточене ядучою коричневою грязюкою. Коли в юнака Маррана починають рости вуса й борода, він вирушає до цього джерела і вимащує обличчя грязюкою, а потім дає їй висохнути на сонечку. За кілька годин грязюка відпадає шматками і волосся назавжди зникає. Того, хто здійснив таку операцію, співплемінники зустрічають з піснями й танцями, і лише тоді Марран одержує права громадянства і може одружитись.

— Це справді дивовижно, — зауважив Урфін.

Еот Лінг розповідав далі.

У долині Марранів дуже часті грози. Еот Лінг пробув там всього десять днів, і за цей час трапилося дві грози.

Грози в країні Стрибунів жахливі. Блискавки спалахують невпинно, громові перекати, відбиваючись від гірських схилів, зливаються в протяжне оглушливе гудіння, дощ ллє потоками. Блискавки часто вдаряють у солом’яні курені Марранів і запалюють їх. Мешканці вискакують геть і з жахом дивляться на вируюче полум'я навіть не намагаючись його погасити. Вогонь для Марранів — грізне караюче божество, вони його глибоко шанують, проте не наважуються користуватися вогнем у своєму скромному побуті.

«Та це справжній скарб, — думав Урфін. — Ось де можна розвернутись!»

У центрі долини лежить величезне мілководне озеро, поросле очеретом. В очеретах гніздиться безліч качок. Коли виводиться молодняк, який іще погано вміє літати, Маррани влаштовують облави і б'ють каченят з пращі. Здобич вони засолюють і зберігають у природних погребах — холодних печерах, які йдуть у глиб гори.

Довкола озера розкинулися родючі ниви. Там Стрибуни сіють пшеницю. Хліб вони не печуть, бо не вміють добувати вогонь. Пшеничні зерна розмелюються між жорнами, і з борошна робиться лемішка на холодній воді.

— Вони мої! — вигукнув Урфін. — Коли я навчу їх смажити качок і пекти хліб, вони підуть за мною куди завгодно. В їхніх очах я буду великим чудотворцем.

Незважаючи на таке мізерне харчування, Маррани дуже здорові й міцні люди. У них багато вільного часу, і вони віддають його спорту — стрибкам, бігові й особливо бою навкулачки.

Змагання з боксу у Марранів — улюблене заняття. Страшні удари, які вони завдають один одному, можуть звалити з ніг бугая, а бійцям байдуже. Досить кумедно у них відзначається переможець. Він має право підфарбовувати свої синці темною глиною і виставляти їх напоказ, неначе нагороди. Переможений, навпаки, мусить приховувати сліди побоїв і якомога швидше їх загоювати. З боку переможеного вважається ганебним хвалитися каліцтвами, одержаними в бою.

Маррани — запеклі болільники і ставлять заклади на боксерів і бігунів. Проте грошей вони не знають і розраховуються власною свободою. Хто програв, той протягом місяця, двох і більше трудиться для щасливішого болільника, будує йому новий курінь, обробляє поле, меле зерно, ловить і засолює качок.

Тих, хто попав на час у неволю, відзначають особливим знаком: проводять на лобі їдким молочаєвим соком вертикальну смужку, яка довго тримається. Якщо термін рабства не скінчився, а смужка зійшла, її відновлюють. Буває, що той чи інший горопаха, що нерозважливо побився об заклад, не виходить з неволі цілими роками, і знак його рабства невитравно в'їдається в його шкіру.

Навіть похмурий Урфін розвеселився, слухаючи ці кумедні подробиці про побут Стрибунів. Він дедалі більше й більше пересвідчувався, що йому легко буде підкорити своїй владі цих простодушних людей.

Закінчуючи свою оповідь, Еот Лінг застеріг господаря:

— Маррани — небезпечні люди, володарю! Вони запальні й дуже мстиві. Тільки-но комусь видасться, що його обдурили чи скривдили, він притьмом лізе в бійку і тоді вже не щадить ні себе, ні супротивника.

— Гаразд,