Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

– Сім краснопірок.

Вона посміхнулася.

Там же Нік і поснідав удруге, після чого відчув, що засидівся в хлібосольному будинку. Пора і честь знати.

– Ви ще приходьте, якщо нудно буде, – сказав на прощання Валентин.

5

На порозі будиночка Ніка зустрів схвильований Іван Львович.

– Я вже думав, щось сталося, – кинувся він, забувши привітатися. – Стукаю-стукаю, а ніхто не відчиняє. Думаю, не може ж людина так міцно спати…

– А я думав, що ви тільки через кілька днів приїдете! – сказав Нік, дістаючи з кишені ключа.

– Я теж так думав, але обставини… Іноді вони змінюються занадто швидко. Головне – встигати реагувати. Я зараз чайник поставлю, а ви сядьте за стіл і спробуйте зосередитись. У нас буде дуже серйозна розмова…

Нік слухняно пройшов у вітальню, всівся за стіл.

– Хтось із колег під мене копає, – Іван Львович всівся навпроти. – Отож я сьогодні без шофера, своїм ходом. Удома «жучка» знайшов на кухні, за батареєю. Ви, я сподіваюся, тут ні з ким не знайомилися?

– Ні, – відповів Нік і відчув себе «по-офіцерськи» незручно, злукавивши.

– І не треба. Мабуть, справи тепер підуть швидше. Нам потрібно поспішати… Коротше, відпочити після дороги вам не вдасться…

З кухні донеслося шипіння чайника. Іван Львович немов спохватився, швидко вибрався з-за столу. Повернувся з чаєм.

Нік помітив, як у полковника тремтять руки. «Старість або нерви», – співчутливо подумав він.

– Отже… – Іван Львович перевів подих, знову влаштувавшись на стільці. Ковтнув чаю, обпікся, відставив чашку вбік. – Ми, чесно кажучи, не збиралися відразу вводити вас у курс справ. Принаймні повністю. Але доведеться. Річ у тім, що наш колишній КДБ стоїть на порозі реформ, які дуже багатьом не подобаються. Але головне – у нас є згода президента і декількох важливих людей нагорі. Реформа перша і найважливіша – це створення Федерального бюро за принципом американського ФБР. Власне, нам необхідно мати дві служби замість однієї, щоб легше було контролювати лояльність і цілковиту підзвітність урядові обох служб. Парламент зарубав наші офіційні спроби створити ФБУ – їм це невигідно. Багато голів просто полетять, адже у СБУ є компромат на сотні й тисячі людей, але доки вони монополісти – то можуть просто використовувати компромат у своїх інтересах, вважаючи, що їх інтереси і є інтересами держави. Подвійної монополії на компромат не буває, а враховуючи, що ФБУ з’явиться ніби зсередини СБУ, ця монополія природним чином зруйнується. Розумієте?

Нік кивнув.

– У чому тепер проблема? – вів далі Іван Львович. – У тому, що для створення ФБУ просто немає коштів. Дуже смішно але, на жаль, занадто серйозно, щоб ставитися до цього з гумором. Я – кадебіст старої школи, і мені, повірте, боляче дивитись, як засмічуються наші лави. Приходять люди з вулиці без усяких принципів. У кращому разі – сподіваючись на кар’єру, в гіршому – розраховуючи на використання даху ДБ з корисливою метою. Якщо наші плани здійсняться, то відмінність між чистотою рядів ФБУ і СБУ буде така ж, як раніше між КДБ і міліцією. І відповідно можна буде гарантувати безпеку державних інтересів. Ви гадаєте, що раніше можна було зробити замах на прем’єр-міністра й залишитися безкарним? Чи розстріляти в аеропорту депутата і спокійно поїхати на машині? Ні. Такого раніше бути не могло.

Іван Львович підніс чашку до губ, подмухав на чай, зробив ковток.

– Усе, що я вам зараз говорю, має залишитися суворо між нами. Не тільки тому, що ми вас уже вважаємо нашим співробітником. Володіти цією інформацією просто небезпечно – вона набагато сильніша за вас і за мене. Вона може вбити миттєво. Сподіваюся, ви розумієте. Державні інтереси – über alles – понад усе. Можна сказати, що їм усе людське – чуже. Для сантиментів і емоцій просто немає місця. Тут служба, творче, але в той же час механічне виконання завдань, якнайточніший розрахунок, цілковите презирство до будь-яких сумнівів. Ці правила діють в усіх службах світу, і ми тут не виняток. Тепер про кошти, яких немає. Ви, напевно, знаєте, що сталось із спільною радянською власністю за кордоном. Її забрала Росія. Оголосила себе правонаступницею великого і неподільного. Але був іще один великий і неподільний, який мав іще більшу кількість власності та вкладень за кордоном – КДБ. Про цю власність ніхто нічого не чув. Декілька моїх колег із різних колишніх республік намагалися порушити це питання на офіційному рівні, й у результаті я навіть не зміг поїхати на їх похорони. Мені просто «не порадили» їхати. Справа делікатна, і на державному рівні ніхто нею займатися не хоче. Хоча, за найскромнішими підрахунками, на долю СБУ, якби цю власність ділили по-чесному, а не «по-братськи», припало б не менше мільярда доларів. Думаю, вам важко уявити кількість нулів у цій сумі. Річ у тому, що в основному це «жива» власність: банки, фірми, заводи, навіть готелі – принаймні один із них у Швейцарії. Усе це створювалося на гроші з оперативного бюджету і потім уже розвивалося само собою, приносячи прибуток і навіть фінансуючи окремі операції. Якщо нам удасться отримати хоч би один відсоток од цієї суми – ми зможемо не лише розвернутись, але й почати по-справжньому працювати. На сьогодні я вас більше навантажувати не буду. Подумайте про почуте, проаналізуйте. Розслаблятися вам уже немає сенсу, попереду – робота.

– А яка саме робота буде в мене? – запитав Нік, задумливо жуючи губами.

– Про це пізніше. Може, у вас є інші питання, на які я зможу відповісти?

– Так, щодо квартири і моєї сім’ї. Коли вони зможуть приїхати?

– Гадаю, з цим потрібно почекати. По-перше, ви ж хочете, щоб у сім’ї була хороша квартира, а грошей у вас навряд чи вистачить на одну кімнату в комуналці…

– Але ви ж говорили, що квартира буде «по кишені»!

– Я ж не говорив, що по вашій кишені. По кишені ФБУ, коли ми почнемо працювати, тобто коли з’являться кошти. Поки що ви можете жити тут абсолютно безкоштовно.

– Але ж я відправив сюди контейнер із речами! Він скоро прийде.

– Нічого страшного. Нікуди він не подінеться. Полежить на митному складі місяць-другий. Ми навіть заплатимо за зберігання… Ну, я бачу, ви стомилися. Полежте, подумайте, а я піду прогуляюся. Повернуся годинки через три.

Нік залишився сам. Тиша, що повернулася в будинок після відходу Івана Львовича, здалася йому незатишною та тривожною. Майбутнє вкрилося туманом.

Обіцяна служба не лякала, ні. У пропозиції полковника він передусім відчув довіру до себе. Така довіра лестила. Лестив навіть сам той факт, що вибір