Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

— Як це? — ще більше дивується Остапович. — А чого ж би ми туди ходили, якби не човни?

— Так оце ти його для того й купив?

— Ну, ні, звичайно. Я не такий багатий. Кажу ж тобі, думав ото із сім’єю на острови, те-се…

— Ну?..

— Ну, й не склалося. Один раз вийшов за акваторію РОПу, заглушив двигуна, дивлюсь, а від нього по воді райдуга. Е ні, думаю. Райдузі місце на небі, а не на воді. Більше й не виходив.

— То, мабуть, треба було відлагодити, щоб не текло з нього.

— Та це неможливо. Хочеш не хочеш, а він усе одно воду забруднює. А ще, кажуть, човни акустичним ударом пуголовків убивають.

— Що, всіх?

— А яка різниця — всіх чи не всіх?

— А продати не міг?

— Човна? Та який же сенс! Тоді хтось інший на ньому природу гробив би. А так він стоїть собі на березі. І знаєш, непогано зберігся. Я його щороку чищу, мию, фарбую — освіжаю, словом. Гарний човен. Любо-дорого.

Губченко більше не перепитував, хоч і не зразу збагнув, який стосунок має цей човен до тих боєприпасів, які вибухнули під не таким уже й далеким селом. Сам потім поміркував і зрозумів, що має. Безпосередньо стосується.

Сто мільярдів

Губченко любив круглі цифри. Тому й сидів напередодні у своїй потаємній комірчині до глибокої ночі.

Ніч була задушлива. Витяжка не допомагала. Вентилятора він вирішив не вмикати, а кондиціонера, звісно, в його закапелку не було. Сто разів хотілося все кинути — ніхто ж не підганяє! Але завтра, дванадцятого червня, виповниться рівно три роки, як він уперше побачив своє нове приміщення — свій цех, свій стартовий майданчик у майбутнє.

Жодної книжки за цей час. Планова наукова тема, термін виконання якої давно минув, існувала тільки в попередніх планах — ні експериментів, ні наукового обґрунтування, ні вивченої історії питання. Губченко, згадуючи про неї, дивувався: як він міг колись таким зацікавитись?!

Але прийшовши дванадцятого числа до своєї лабораторії й переконавшись у тому, що нікого зі співробітників на робочому місці немає й не передбачається, він відчув, що руки йому тремтять і в голові паморочиться. Сьогодні. Зараз. От безпосередньо за кілька хвилин!

Губченко запустив руку під шафу, із зусиллям відсунув убік поперечну планку, на якій мусило триматися дно, пригнічене центнерами протоколів, планів і звітів, і натиснув на сховану під планкою крихітну кнопку, дуже схожу на звичайний сучок у дошці. Тобто вона була б дуже схожа, якби хтось міг зазирнути під шафу.

А потім він легко, однією рукою, підняв увесь вміст шафи — разом з теками й поличками. Немов шухлядка сірникової коробки, вона висунулася під стелю. На її місці виявився вхід до комірчини — просто крізь шафу, ніби під тріумфальною аркою. Губченко натиснув на важіль — колишню ручку перемикання передач із «Жигулів», — і вміст шафи майже беззвучно повернувся на своє місце.

Перед ним, займаючи добру половину комірчини, стояла прозора плексигласова капсула майже в людський зріст заввишки, й сто п’ятнадцять сантиметрів завширшки. Габарити МГ мали величезне значення. Губченко від самого початку спланував, що в разі найнесподіванішої необхідності капсулу можна буде вивезти з комірчини через той самий отвір у шафі. З цією ж метою він поставив МГ на колеса, бо сам її підняти не зміг би ні за яких умов, а покладатися на чиюсь допомогу не мав права навіть у разі найнесподіванішої необхідності.

Він дістав із кишені джинсів звичайнісіньку комп’ютерну флешку й устромив її у звичайнісінький USB-порт. Машина загула з приклацуванням — ніби загорілася звичайна неонова лампа. З бокової кишені піджака, такого недоречного в цю спеку, Губченко видобув звичайнісінького дисковода для дискет 3,5 і під’єднав його до сусіднього USB-порту. Дисковод розкрився, немов портсигар, і в ньому засвітилася зеленими вогниками панель управління. Він набрав на крихітній клавіатурі слово «Тихолоз», увів його в пошукову систему, а потім надрукував цифри: «+100.000.00.00.00». Це зовсім не означало ста мільярдів, але — погодьтеся! — справді кругле число.

— Поїхали! — патетично процитував Губченко й заплющив очі.

Тектонічні явища

Він нічого не відчув. Ніяких перевантажень, запаморочення в голові, ніяких різнокольорових спіралей перед опущеними повіками, ніяких «космічних» звуків — узагалі нічого.

Губченко розплющив очі, і його засліпило яскраве сонце, що хизувалося на дивовижно блакитному небі. Тільки здавалося, сонце світить не лише з неба, і небо не лише вгорі. Він прикрив очі рукою й почекав, доки вони звикнуть до такого палючого світла. Не було ніяких звуків — навіть гудіння МГ. Відвів руку й побачив, як просто на нього мчить на величезній швидкості ще одне сонце. Поки Губченко зрозумів, що це не сонце, а тільки його відображення в поверхні чудернацького автомобіля із дзеркальним покриттям, було пізно робити якісь рухи. Машина пролетіла просто крізь нього.

І отут він уже відчув. Він ніби роздвоївся: одна половина лишалася в МГ, засліплена яскравим сонцем, а друга мчала рівнесеньким і чистісіньким шосе в мобілі, що працює від якогось централізованого джерела енергії. Ця енергія передається в його мобіль якимось дивним недротовим способом. І звуть його вже не Губченко, а Спідюк. Точніше сказати, він не роздвоївся, а навпаки — в ньому одному, в його свідомості об’єднався й він сам, і той чоловік, що керував дзеркальним транспортним засобом.

У Спідюка був кепський настрій. Він намагався зосередитися, опанувати себе, адже на нього чекала дуже неприємна робота, але розігнати сумних думок не міг. Ясно, що загадки неможливо розгадати до того, як він потрапить до Першої зони. Тільки там, якщо пощастить, він зможе з першого разу розібратися, що до чого. А це, зокрема, залежить і від того, наскільки зосередженим і врівноваженим він буде.

До зони було ще далеко, але вона вже нещадно сліпила очі, довелося максимально затонувати скло. Все одно залишалися добре видні дві веселки: одна в небі, друга — відбита у дзеркальному куполі. Незабаром мобіль влетів у затінок старезних акацій, тож довелося ввімкнути хамелеона. Він трохи просвітлив вікна, а потім ураз затемнив, коли нестрункий і тому ще більш прекрасний ряд старезних квітучих дерев закінчився.

Причиною поганого настрою Спідюка була інформація, що линула з акустичної системи:

— …нічого доладно не пояснив. Можливо, це справді просто якісь тектонічні явища. Але хто мене переконає, — єхидно розпатякувався чоловічий голос, — що «тектонічні явища» не мають нічого спільного з землетрусами. Хай хтось спробує запевнити мене, що в нашій тектонічно нейтральній смузі у будівництві зон було враховано можливості землетрусів. Ніхто