Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

Крашевський), що в результаті дало особливий тип історичної прози, названий пізніше «сенкевичівським». Крім елементів епічного стилю, Сенкевич уміло використовував мотиви з давніх авантюрних і сенсаційних романів (поєдинки, мистецтво фехтування, викрадення коханої, помста за друзів), елементи народних казок («добрий король», «вірний слуга», поділ героїв на добрих і поганих, перемога добра над злом, покарання чи винагорода за вчинки тощо).

Принциповою складовою сенкевичівського образу історії є міф величі Речі Посполитої. У романі вона зображена, всупереч сучасним для письменника територіальним поділам, як єдине територіальне ціле. Герої-товариші з роману своїм географічним походженням мали уособлювати єдність земель: Скшетуський – Підляшшя, Заглоба – Малопольщу, Володийовський – Русь, Підбийп’ятка – Литву. Художній простір роману наповнюють місця перемог та поразок глибоко закорінені у польській національній свідомості такі як: Пилявці, Збараж, Берестечко.

Важливим елементом ідеологічного послання твору є шляхетська ідеологія сарматизму, що ототожнювала польський народ зі шляхтою, яка була нібито окремим етнічним утворенням – сарматами. Оскільки творчою настановою Сенкевича було перевтілення в ментальність людини минулого, то він змушений був наділити своїх героїв певними сарматськими рисами. А позаяк у польському культурному дискурсі побутували два погляди на сарматську ідею: позитивний (романтичний) і негативний (просвітницький, позитивістський), – то й суперечка довкола твору Сенкевича влилася в русло дискусії про життєздатність сарматської (шляхетської) традиції і її місця в системі цінностей. Отже, більш знаковим у романі є поділ героїв на «синів Хама і синів Яфета», а не на українців та поляків. Сенкевичу вдалося «забути» популярне в польському позитивізмі і близьке йому самому ще в період новелістичної творчості трактування народу як цілісного організму, де важливими й потрібними є всі його органи-класи. А нам на період читання роману доведеться «забути» добре знайоме зі школи, народницьке за своїм походженням, трактування подій, що розпочалися в 1648 році, як «війни українського народу проти польської шляхти».

Козацько-селянська маса окраїнних земель Речі Посполитої зображена в романі як темне і кровожерливе збіговисько, а от для представників тієї станової спільноти, якою була шляхта, українність чи русинськість не є однозначно пейоративною рисою (напр., для Адама Киселя, Хмельницького чи того ж Яреми Вишневецького). І саме в такому ключі потрібно розуміти трактування козацької війни як громадянської (bellum civili), де один проти одного виступили діти однієї матері (eiusdem matris), тобто Речі Посполитої. І саме із сарматської точки зору Хмельницький виглядає зрадником – цього шляхетського «народу» та держави, яка забезпечувала йому «золоту вольність» та певний внутрішньостановий демократизм.

До сасської епохи чудово пасує Заглоба, який може слугувати ілюстрацією двозначності типових рис культури і ментальності шляхетського суспільства епохи сарматського бароко. Пияк і баламут, обдарований, незважаючи на немолоді вже роки, значною фізичною силою, але разом з тим боягуз, шляхетський ерудит (найбільше від усіх героїв цитує античних авторів) і неперевершений жартівник та оповідач, а іноді просто брехун і хвалько, який, до того ж, не може похвалитися привабливою зовнішністю, – Заглоба легко завоював симпатії читачів. В історико-літературній площині Заглоба є продовженням таких «неспокійних» класичних персонажів, як Одіссей Гомера, Санчо Панса Сервантеса, Фальстаф – найславетніший комічний герой Шекспіра, Совізджал – мандрівний народний блазень, відомий у європейській літературі від ХVІ століття. Але серед рис, притаманних цим персонажам і Заглобі – а всі вони хитруни й трюкачі, кмітливці й брехуни, пияки й боягузи, відважні й бездумні шукачі пригод, – найбільше характеризує Заглобу гумор, який серйозно відрізняється від комізму Підбийп’ятки, Володийовського, Жендзяна та інших персонажів «Вогнем і мечем», які також намагаються смішити й забавляти.

Інших своїх героїв, як вигаданих, так і історичних, письменник також формує за традиційними зразками: видатний достойник, захисник батьківщини (Вишневецький), король, який уособлює велич держави (ідеалізований Ян Казимир), та лицарі «на варті Речі Посполитої»: Скшетуський, Володийовський, Підбийп’ятка тощо. Ці герої були змодельовані згідно з епічними стереотипами, та водночас настільки наочно й зорово, що читач з легкістю ідентифікує себе з цими носіями універсальної ідеї роману – «польськості» та польської ідентичності. Національну свідомість тогочасних поляків, розділених кордонами різних держав, об’єднували чинники, запозичені із лицарсько-шляхетської етики: обов’язок боротьби за волю та цілісність батьківщини, захист прав шляхетського стану, вірність чинному володареві та релігійність.

Ян Скшетуський у «Вогнем і мечем» є носієм усіх цих чеснот – при цьому, на відміну від Вишневецького, не відчуває протиріччя між особистою користю та загальним благом. Скшетуський наділений рисами ідеального лицаря – сильний, сміливий, енергійний, рішучий, релігійний, безмежно відданий батьківщині й обов’язку, він стоїть на сторожі честі й гідності Речі Посполитої. Єдиний у морі жорстокості не став жорстоким: помилував полонених, звільнив Богуна. Саме в ньому шляхетськість нерозривно поєднувалася зі шляхетністю. Чи не на такого героя очікували стомлені від невтішної тогочасної ситуації серця та помисли співвітчизників Сенкевича?

Князь Ярема Вишневецький у «Вогнем і мечем» виростає в найбільш епічну й монументальну, навіть дещо абстрактно-тенденційну й майже символічну постать. Він уособлює ідею польської державності і непорушності влади, вірності батьківщині та її політиці ХVІІ сторіття на «кресах» – тобто колонізаторській діяльності, – і є просто честю і гонором Речі Посполитої. Створюючи постать князя Яреми, письменник дуже добре відчув очікування читача, яскравої, легендарної історичної особи, сильного, грізного, але водночас справедливого вождя. Постать Вишневецького в романі оточує атмосфера міфу, який, народившись у переломні воєнні часи, поєднував античні традиції із сарматськими ідеалами. Історичному Вишневецькому були притаманні типові риси й вади «кресової» магнатерії: владність, егоїзм, амбітність, запальність, зухвалість і непомірна гордість, яка межує з пихою. Його твердий характер виявлявся не тільки в жорстокому придушенні бунтівних козаків, «залізний князь» міг збройно нав’язати свою волю сейму (у справі про Гадяч), змушував рахуватися з собою гетьманів і короля. Але Сенкевич намагався показати, як задля блага батьківщини, перед лицем загрози від «внутрішнього» ворога Ярема стримує свій егоїзм і амбіції, так що навіть жорстокість «виправдовується» вищою метою. Письменник не шкодує для нього епітетів на зразок: «вірлиний розум», «пан надзвичайно чутливого серця», «справжній батько для лицарства», «найвидатніший воїн у Речі Посполитій». Його поважають і хвалять навіть вороги. Тугай-бей говорить Хмельницькому: «Лев ховається в серці цього гяура… Краще б я з ним стояв, ніж з тобою».

Роман «Вогнем і мечем» становить значний інтерес для українського читача – перш за все тому, що «історичним тлом» для розвитку любовної інтриги слугують події в Україні ХVІІ століття – визвольна війна Богдана Хмельницького, яку в польській історіографії звикли називати «козацькими війнами». Навіть Антонович визнавав, що «автор доволі ретельно вивчив зображувану епоху; великих фактичних помилок та неточностей він уникнув», і з українським істориком у цьому плані досить солідарними є історики