Мирослава Горностаєва - Дажбожа криниця

з галереї князів голос. Я не мала ніякого бажання знову з ним розмовляти, тому передбачливо заховалася в темному куті, аби пропустити нового пана Гори повз себе.

— …вся шана моя буде, — говорив князь, — і інших змушу! Хто не скориться — знищу!

Володимир був не один. Мигнуло світло… Князь сам ніс підсвічника. Дивно… До трапезної увійшло двоє: сам Володимир та Перунів верховний волхв, Вогнедар.

В мене трохи не віднялися ноги. Віщий Вогнедар був не менш суворим, аніж його Божество. Я не уявляла навіть, що він зі мною зробить, як. застане на підслухуванні. Тим більше, що розмова явно не призначалась для сторонніх вух.

— Предки говорили, — прогудів Вогнедар у відповідь, — біда тому, хто ділитиме неподільне. Бог бо єдин і множествен, і хай не розділяє ніхто того множества.

— Він і буде один… Перун! Ви станете єдиним духовним пастирем, Віщий! У вас не буде суперників! Я засиплю вас пожертвами! Поставлю новий Образ в Гаї! Тільки підтримайте мене! Інші рахмани мене зневажають!

— Може є за що? — буркнув у вуса Вогнедар, — слабкий єси, князю. Не гартуєш ні духа ні тіла, науку нашу плазом пустив. Ось і зараз пусте речеш. Як один Сварожич може стати більшим за Інших? І як Перун тобою опікуватиметься, коли ти геть очманів від пияцтва та гульбищ щоденних? Приходь до мене вчитись бою, як батько твій ходив. Ось коли навчишся голіруч перемагати мечників, тоді й поговоримо.

Володимир підійшов до Вогнедара впритул:

— Боги воїнств люблять кров! Я бачив, як се робиться у скандів! Я дам Перуну стільки крови, скільки Він побажає! Ми змусимо всіх нас боятися, Віщий! Влада! Хто хоч раз взнає її смак, тому вже не смакуватиме ніщо інше! А хто раз скуштує крови — прагнутиме ще! Коли я взяв Полоцьк, кров текла вулицями, гейби річка… Я відчув її смак! Ви теж відчуєте!

Вогнедарове лице, ніби різьблене з дубової кори, пересмикнулось від огиди, а тоді зробилось таким грізним, що в мене трохи не спинилось серце з переляку. Ніг я вже давно не відчувала. Про Вогнедара люди розповідали ріжні дива. Верховний Перунич, нібито, міг вбити людину самим дотиком пальця. Він був одним з не багатьох носіїв древнього страшного мистецтва — нищити ворога. Ніхто не міг ставити йому чоло. Навіть Святослав, його найулюбленіший учень. Я злякалась… Злякалась, що зараз побачу смерть у вічі.

— Ти, князю, — сказав, однак, Вогнедар спокійно, — задовго водився з урманами і забув, що русичем є. Наші Боги не беруть жертву страшну, чоловічну! Так, Перун — Бог Воїнств! І жертвою йому є кров воїнів, що полягли во ім» я його та Матері — Слави! Кров тих, хто землю рідну тулить до ран, збираючись до чертогів Перунових. На знак готовности до славної смерти, русичі по власній волі дають трохи крови з лівиці до жертовних чаш. А ти хочеш осквернити Священний Гай рабською кров'ю невільної жертви?!

— Віщий! — вигукнув Володимир, — я не хотів оскверняти святинь! Я хочу лише зробити нас сильнішими! Князів меч і Перунова Блискавиця! Хто здолає такий союз? Я знаю, ви скажете: «Батько… Святослав…» Він, мовляв, ніколи не пішов би проти завітів предків! Але Святослава Хороброго пригощає Перун у Вираї. А я не хочу все життя провести в тіні його слави! Я хочу, аби про мене говорили: «Володимир Великий». І я цього доможуся! За будь яку ціну, Віщий!

Вогнедар торкнувся пальцями до деревляного оберега, що висів в нього на грудях. Наче відганяв якусь лиху силу. Тоді заговорив. Поволі і виразно, ніби вимовляючи закляття:

— Ти ще живий, Святославичу, лише задля пам» яти князя — воїна! Будь-хто інший, аби запропонував мені таке, вже дивився б в очі Марені! Кажеш, зневажають тебе рахмани? Та тебе прокляв би рідний батько, коли б почув оці твої слова! Лише задля молодости твоєї пробачу тобі дурість. Лишайся здоровим!

Віщий різко повернувся і вийшов, гупаючи патерицею. Князь лишився стояти посеред трапезної, все ще тримаючи підсвічника в тремтячій руці. Яскраво освітлене його лице мало страхітливий вираз. Суміш жаху і злоби. На хвилю мені здалося, що з-за гарного юнацького лиця прозирнуло щось нав'є, нелюдське… Заціпенілі руки мої розімкнулися, і я впустила глек.

— Хто тут?! — крикнув Володимир.

Я мимоволі ухопилась за срібний оберіг на грудях. Князь зробив крок, другий… Подумки я закликала на допомогу всі світлі сили. Раптом, з галереї почувся жіночий голос:

— Владіміре!

Се, певно була Мальфріда — чехиня, князева нинішня улюблениця. Юнак труснув головою і рішуче подався до дверей.

Я підвелася з підлоги. Ноги мені делькотіли. Мені таки й справді на хвилю здалося, що шукати мене йшов упир.

«Не бути в Гаю новому Образу, — подумала я, обережно скрадаючись до виходу, — але ж і князь… Святославич! Чув би батько… Все… І навіть людські жертви за урманським поконом… Аби служили Перунові воїни не Богу, а князю. Хитро…»

Про почуте я оповіла Берегині. Не могла не оповісти.

Волхвиня вислухала мій звіт уважно, а наприкінці ледь усміхнулась:

— Дивно, що Вогнедар не відлупцював цього пуцьвірка патерицею.

— Мати — Волхвине, це не дитяча дурість. У сина Святослава Тьма переважує в серці.

— Впливи лихі переважують, — буркнула Берегиня, — урманське пияцтво, та отой його вуй з Любеча. Розділити б їх, але де… Без Добрині хлопець би порозумнішав.

Десь седмиці через дві я дізналася од батька, що різьбярі вже почали нове зображення Володаря Блискавиць. Усе таки почали. Видимо, Володимир не втрачав надії з'єднати собі Вогнедара. Приніс князь гойні пожертви і іншим Святиням, окрім Дажбожої. Певне, не міг вибачити Чарі отої заборони.

Робота над зображенням Перуна йшла швидко. Батько зробив для нього безкоштовно, як пожертву, чудового меча. Говорив:

— Диво… Не Образ — диво… Вже видко, що дуже схожий на небіжчика — князя. Лице робив молодий Межимир, а він же був з нами в останнім поході. Ну, я скажу, одне до одного. Наче живий. У самого Вогнедара сльози виступили на очах. Оце вже ніколи не думав, що Верховний Перунич зможе розчулитись.

— Він же його вчив, — вишептала я, — і вивчив на воїна…

Батько позирнув на мене з жалістю:

— Не можеш забути? — спитав. Вперше за всі роки.

— Не хочу забувати, — відповіла я, — Аби хоч подивитися на нього… На Образ… Батьку…

— Таже не можна, доню… Звичай…

Настав, врешті, день, коли Образ урочисто перевезли до Гаю. Усі чоловіки Києва на чолі з князем приймали участь в церемонії. Я ввесь цей день пролежала вдома, наче хвора. Присилали з Гори, від княгині —