Мирослава Горностаєва - Дажбожа криниця
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я оповіла їй все своє життя. До того мало що розповідала. І про Любомира — коваля, що загинув з хінським мечем в руках. І як палала Дажбожа Святиня. І про те, що таке — вірність Перуничів. І як схилився Ратибор перед поверженим Образом. І як втопилася Малуня. І про Перуна з ликом князя-воїна. І про те, як хотіла все знати.
— Ось тепер я дійсно все знаю, доню. Як без звоювання можна перемагати. Перемогли нас ромеї, зламали. Живи ж як хочеш, Святославо!
— А ти, мамо? — спитала Святослава. Чорні її очі, пам'ять Ратиборова, були повні сліз.
— Дніпро глибокий, а мертві сорому не мають…
Вона залишилась… Вийшла заміж за древлянського хлопця. З'явилися в мене і онуки.
А сеї зими збагнула я, що вже рясту мені не топтати. Стомилась. Життя протекло крізь пальці.
Лежу, читаю з Чариних дощечок. Були війни… Були й воїни… Було важко. Підіймалися. Невже отсе — все? Невже земля наша плодитиме лише перекинчиків? Не віриться…
Яку молитву читав Чара в палаючій Святині? Може цю?
«Дажбог на струзі своєму був на Сварзі премудрій, яка є синя.
А струг той сяє й вигляд має як золото, Вогнебогом розпалене.
Його подих — це життя кожної істоти, і притулок…»
Скоро і за мною прибуде струг вогняний. Стрічайте мене, Боги! Я бо хотіла все знати. І дізналася багато. Та нема нічого кращого за рідні Святині…
«Пиймо сур’ю питну за Славу ту… І вогнища розпалюємо біля дубів І снопа вносимо, і скажемо хвалу йому… Ми — Онуки Дажбожі, і не сміємо нехтувать Славу свою й заповіти дідів!
Чому ж ти плачеш, Святославо? Смерти нема!
БЕЗІМЕННИМ МУЧЕНИКАМ ЗА ВІРУ ПРЕДКІВ НАШИХ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дажбожа криниця», після закриття браузера.
