Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— …найлихіша істота з усіх, що коли-небудь існували, — процитував він, і Даґні впізнала власні слова, — чоловік, який виснажує розум світу.

— Як ретельно ви за мною стежили? — запитала вона. — І як довго?

Це тривало коротку мить — він навіть не кліпнув очима, але Даґні здалося, що погляд її співрозмовника такий виразний, наче він побачив її тепер особливо чітко й усвідомлено. Коли він тихо відповів, жінка вловила в голосі відгомін якоїсь виняткової напруги:

— Упродовж років.

Даґні заплющила очі, розслабляючись і піддаючись. Вона відчула дивну безтурботну байдужість, наче раптом запрагнула єдиного: комфорту безпорадності.

Лікар, який прийшов невдовзі, був сивочолий чоловік із м’яким замисленим обличчям. Він поводився рішуче, з ненав’язливою впевненістю.

— Міс Таґґарт, чи можу я представити вам доктора Гендрікса? — запитав Ґолт.

— Це часом не доктор Томас Гендрікс? — мимовільно, по-дитячому грубо вирвалось у Даґні. Так звали видатного хірурга, який покинув роботу і зник шість років тому.

— Так, це він, — відповів Ґолт.

Доктор Гендрікс усміхнувся.

— Мідас сказав мені, що міс Таґґарт треба лікувати від шоку, — мовив він, — і то не від уже здобутого, а від того, що попереду.

— Доручаю вам про це подбати, — сказав Ґолт, — а я тим часом піду на ринок по продукти для сніданку.

Даґні спостерігала, як швидко й ефективно працював доктор Гендрікс, оглядаючи її ушкодження. Він приніс із собою предмет, що його Даґні бачила вперше: портативний рентгенівський апарат. Вона довідалася, що ушкодила два реберні хрящі, вивихнула кісточку на нозі, здерла клапоть шкіри з одного коліна і одного ліктя та заробила кілька синців, що фіолетовими плямами красувалися на тілі. Коли спритні й умілі руки доктора Гендрікса наклали бандажі й тугі пасма перев’язки, Даґні відчула, що її тіло, наче двигун, перевірений експертом-механіком, не потребує подальшої опіки.

— Міс Таґґарт, раджу вам залишатись у ліжку.

— О ні! Якщо я буду обережна і рухатимусь поволі, то все буде гаразд.

— Ви повинні відпочивати.

— Думаєте, я зможу?

Він усміхнувся.

— Навряд.

Коли Ґолт повернувся, вона вже була вдягнена. Доктор Гендрікс описав йому її стан, додавши:

— Я повернусь завтра, перевірю, як вона.

— Дякую, — сказав Ґолт. — Надішліть мені рахунок.

— І мови не може бути! — обурено вигукнула Даґні. — Я сама заплачу.

Чоловіки здивовано перезирнулися, ніби почули вихваляння жебрака.

— Обговоримо це пізніше, — мовив Ґолт.

Доктор Гендрікс пішов, і Даґні спробувала пройтися, накульгуючи і хапаючись за меблі, щоб не впасти. Ґолт узяв її на руки, переніс до кухні й посадив у крісло біля столу, накритого на двох.

Побачивши кавоварку, що парує на плиті, дві склянки апельсинового соку, важкі білі керамічні тарілки, що виблискували на сонці посеред полірованої стільниці, Даґні зрозуміла, що голодна.

— Коли ви востаннє спали або їли? — запитав Ґолт.

— Не знаю… Їла в потязі з… — вона похитала головою з гірким і безпорадним здивуванням: з волоцюгою, подумала Даґні, зневірений голос якого благав про втечу від месника, хоча той месник нікого не переслідує, і його неможливо знайти; той месник зараз сидів навпроти неї за столом, попиваючи апельсиновий сік. — Сама не знаю. Здається, це було багато століть тому і за багато континентів звідси.

— Як сталося, що ви почали мене переслідувати?

— Я приземлилася в аеропорту Алтона саме коли ви злітали. Якийсь чоловік сказав мені, що Квентін Деніелз полетів з вами.

— Я пам’ятаю, як ваш літак кружляв перед приземленням. Але це був один-єдиний раз, коли я про вас не думав. Гадав, ви приїдете туди потягом.

Дивлячись на нього впритул, Даґні запитала:

— Як я повинна це розуміти?

— Що саме?

— Про один-єдиний раз, коли ви про мене не думали.

Він витримав її погляд. Вона спостерегла ледь помітний рух, такий типовий для нього: в непластичній лінії його гордих уст з’явилась бліда подоба усмішки.

— Як хочете, так і розумійте, — відповів він.

Вона вичекала якусь мить, щоб підкреслити свій вибір суворістю власного обличчя, а потім холодно, тоном, яким обвинувачують ворога, запитала:

— Ви знали, що я їхала до Квентіна Деніелза?

— Так.

— Ви так швидко перехопили Деніелза, щоб не дозволити мені до нього дістатися? Для того, щоб мене перевершити? Чітко усвідомлюючи, що це для мене означатиме?

— Звісно.

Вона відвела погляд і замовкла. Чоловік підвівся, щоб приготувати решту сніданку. Даґні спостерігала, як він стояв біля плити, підрум’янюючи хліб, смажачи яйця з беконом. У його діях прочитувались легкі й розслаблені навички, але зрозуміло було, що навички ці належать до іншого фаху. Його руки діяли швидко й точно — так інженер натискає важелі на пульті керування. Раптом Даґні пригадала, де вона бачила такий же професійний та екстравагантний спектакль.

— Ось чого ви навчилися від доктора Акстона? — запитала вона, вказуючи на плиту.

— І цього теж.

— Це він навчив вас марнувати свій час — свій час! — вона не змогла уникнути обуреного тремтіння в голосі, — на таку роботу?

— Я витрачав свій час і на ще менш важливі речі.

Коли він поставив перед нею тарілку, Даґні запитала:

— Звідкіля ви берете цю їжу? Тут є продуктовий магазин?

— Найкращий у світі. Ним керує Лоуренс Гаммонд.

— Що?

— Лоуренс Гаммонд, колишній власник «Автомобілів Гаммонда». Бекон із ферми Двайта Сандерса з «Літаків Сандерса». Яйця і хліб від судді Наррангасетта — він колись очолював Верховний Суд Штату Іллінойс.

Даґні гірко поглянула на свою тарілку — так, ніби боялася навіть доторкнутися до цієї їжі.

— Це найкоштовніший сніданок з усіх, що мені доводилось їсти, зважаючи на ціну того часу, протягом якого його було приготовано, і часу виробників усіх цих продуктів.

— Так — з одного боку. Але з іншого, це найдешевший сніданок у вашому житті, адже жодна його частина не йтиме на годування мародерів, які змушують вас платити за це рік у рік, аж поки ви врешті-решт не помрете з голоду.

Після тривалої мовчанки вона просто й замислено запитала:

— Що ви всі тут робите?

— Живемо.

Ніколи досі вона не чула нічого реальнішого.

— Які ваші обов’язки? — запитала вона. — Мідас Малліґан сказав, що ви тут працюєте.

— Мабуть, я майстер на всі руки.

— Ви — хто?

— Мене викликають щоразу, коли виходить із ладу устаткування — енергосистема, наприклад.

Даґні поглянула на нього — і раптом подалась уперед, перевівши погляд на електроплиту, хоча пекучий біль знову відкинув її на