Корнелія Функе - Чорнильне серце

все нові й нові картинки, а Мо мав підписувати їх, як-от: «Янгол зі щасливим личком. На згадку Мо від Меґі». Своє ім’я вона виводила сама й щоразу писала його з двома «ґ». Меґі поглянула на незграбні літери й поклала ту невеличку книжку знову до скриньки. Оправити її доньці допоміг, певна річ, Мо. Усі її саморобні книжечки він оправляв у різнобарвний папір, а для решти книжок подарував їй спеціальну печатку з її ім’ям і зображенням однорога. Печатку вона ставила щоразу на першій сторінці: іноді чорним чорнилом, іноді червоним — як їй подобалось. Та книжок Мо їй ніколи вголос не читав. Жодного разу.

Він підкидав її високо над головою, носив на плечах і вчив, як із пір’їн чорного дрозда робити закладки для книжок. Але ніколи їй не читав. Жодного разу, жодного слова, хоч би скільки вона клала йому на коліна книжку. Тож Меґі довелося самій навчатися, що означають оті чорні знаки, самій відкривати для себе їхній чарівний світ…

Меґі випросталась.

У скриньці лишалося ще трохи місця. Цікаво, чи не має Мо якої-небудь новенької книжки — такої грубенької, такої чудової-пречудової, щоб можна було взяти її з собою?..

Двері до його майстерні були причинені.

— Мо!

Меґі натисла на клямку. Довгий робочий стіл був чистий-чистісінький, — жодного штемпеля, жодного ножа. Мо справді все спакував. Отже, він таки її не обманув?

Меґі переступила поріг майстерні й роззирнулася. Двері до «золотої комірки» стояли прочинені. Власне, це була звичайна невеличка комірчина, однак Меґі охрестила її так через те, що батько зберігав там найцінніші матеріали й речі: тонюсіньку шкіру, мармуровий папір, штемпелі, якими він ставив на м’якій шкірі золоте тиснення… Меґі встромила голову в прочинені двері й побачила Мо: той саме загортав у пакувальний папір якусь книжку. Вона була не дужа велика й не дуже товста, блідо-зелена лляна палітурка пошарпана… Однак роздивитися щось більше Меґі не встигла: Мо, щойно вгледівши доньку, поквапно сховав книжку за спину.

— Що ти тут робиш? — напустився батько на дівчинку.

— Я… — На хвилю в Меґі від переляку відібрало мову — таке похмуре було в Мо обличчя. — Просто я хотіла спитати, чи не маєш ти для мене ще якої-небудь книжки… Бо ті, що в моїй кімнаті, я вже всі прочитала і…

Мо провів долонею по обличчю.

— Ну, звісно. Що-небудь знайду неодмінно, — сказав він, але очі його ніби промовляли: «Іди звідси, Меґі, йди». А за спиною в нього шарудів обгортковий папір. — Зараз я прийду до тебе. Просто мені треба тут іще дещо спакувати. Гаразд?

Невдовзі він приніс їй три книжки. Але тієї, котру загорнув у папір, серед них не було.

За годину вони винесли речі у двір. Вийшовши з будинку, Меґі мерзлякувато зіщулилась. Ранок видався холодний, як дощ минулої ночі, а бліде сонце нагадувало кашкета, якого хтось забув у похмурому небі.

Вони не прожили в цьому старому дворі ще й року. Меґі подобався краєвид із пагорбами довкруг, ластів'ячі гнізда під дахом, пересохлий колодязь, який зяяв такою чорнотою, що здавалося, ніби він сягав самого центру землі. Будинок з усіма його порожніми кімнатами, де мешкали жирні павуки й завжди гуляли протяги, здавався їй аж надто великим, однак платити за нього доводилося не багато, а Мо мав досить місця для своїх книжок і для майстерні. До того ж поряд із будинком був курник і повітка, в якій тепер стояв лише їхній старенький мікроавтобус, хоча в ній краще було б тримати кількох корів чи коня. «їх, Меґі, треба доїти, — сказав Мо, коли вона якось запропонувала була завести двох-трьох корів. — Рано-вранці. Дуже, дуже рано. І то щодня!» «А як щодо коня? — запитала тоді вона. — Коня має й Пеппі Довгапанчоха. І обходиться навіть без повітки!»

Меґі була б рада й кільком курям чи козі, але ж і їх треба щодня годувати, а вони з батьком надто часто від’їздили. Отож у Меґі лишилася тільки руда кішка, яка час від часу навідувалася до них, коли їй набридало гризтися із собаками в сусідньому дворі. Там жив буркотливий старий селянин — єдиний їхній сусіда. Його собаки іноді так моторошно вили, що Меґі мусила затуляти вуха. До найближчого села, куди Меґі ходила до школи й де мешкали дві її подруги, можна було доїхати за двадцять хвилин велосипедом, але батько зазвичай відвозив її автобусиком, бо вузький путівець завжди був безлюдний і пролягав через поля й темні переліски.

— О Господи, що це ти сюди понакладала? Чи не цеглин? — спитав Мо, коли виносив надвір її скриньку з книжками.

— Ти ж бо сам завжди кажеш: книжки мають бути важкі, бо в них — цілий світ, — відповіла Меґі, на що батько всміхнувся — вперше за цілий ранок.

Автобусик, що в занедбаній повітці нагадував якусь незграбну строкату тварину, був для Меґі рідніший від усіх будинків, де їм із Мо випадало мешкати. Ніде не спалося їй так солодко й міцно, як у ліжку, що його в автобусику змайстрував для неї батько. Був тут, звичайно, і стіл, у кутку — кухонька й лавка, під відкидним сидінням якої зберігалися путівники, міські карти й зачитані кишенькові книжечки.

Так, Меґі любила свого автобусика. Та цього ранку сідати в нього вона не поспішала. Коли Мо ще раз повернувся до будинку, щоб замкнути двері, в Меґі раптом зринуло таке відчуття, ніби вони вже ніколи сюди не повернуться, ніби ця їхня поїздка завершиться інакше, ніж усі попередні, ніби вони їхатимуть усе далі й далі, втікаючи від чогось такого, що й назви не має. Принаймні від того, про що їй не хотів казати батько.

— Отже, з Богом, на південь! — тільки й кинув він, умощуючись за кермом.

І вони рушили — ні з ким не попрощавшись, раннього ранку, що пахнув дощем.

Та біля воріт їх уже очікував Вогнерукий.

На південь

— За Дрімучим лісом — широкий світ, — мовив пацюк. — Але нас він не обходить — ні тебе, ні мене. Я там іще зроду не був і ніколи туди не поткнуся. А ти — й поготів, якщо маєш бодай крихту здорового глузду.

Кеннет Ґреєм. Вітер у вербах

Вогнерукий, мабуть, уже давно стояв на вулиці, по той бік кам’яної огорожі. Сотні разів — ба більше! — Меґі, міцно заплющивши очі, походжала на цьому мурі туди-сюди — до іржавих завіс на воротах і назад — і виразно уявляла собі або тигра з бурштиново-жовтими