Марина та Сергій Дяченко - Скрут

в небо й кусав губи. Ніхто й ніколи не розповідав про таке… Ніхто й ніколи, у жодній казці, в жодній історії… Можливо, тому… що не було кому розповідати? Хто це бачив — не повертався? Якщо таке павутиння — то який же…

— Ми зараз виборсаємося, — сказав він жорстко. — Ілазо, в тебе хоч шпилька є?

А що шпилька, відразу подумав він. Що тут шпилькою зробиш… Навіть… Може, цієї гидоти й ножем не розріжеш…

— Я… Не дістану, — Ілаза насилу опанувала власний голос, щоб відгукнутися. — У мене руки… зв’язані…

— А кресала нема в тебе?

— Звідки… І все одно… Не дістала б…

А якщо зубами, подумав Ігар із раптовою рішучістю. Дотягся ротом до найближчої павутинки, стиснув зуби… Огидно. Бридко й паскудно, але якщо перекусити…

Павутинка пройшла між зубів, ледь не порізала йому язика. Він виплюнув її і теж заплакав — безгучно, щоб Ілаза не чула.

— Ігаре, — хрипко промовила його дружина, — Ігаре… Давай кликати на допомогу!

Він болісно ковтнув. Аякже, почують тут… Але…

Уява відразу підкинула йому мисливця — справжнього мисливця із зазубреним ножем, із кресалом, із мотузкою… От він розріже прокляте павутиння, й Ігар умиється в струмку…

— Давай, — сказав він майже весело. — Сором же який! Вигляд у нас, напевне… Як у недовилуплених метеликів…

Ілаза не посміхнулася. Ігар набрав повітря — наскільки дозволяли стягнуті павутинням груди — й закричав несподівано тонко, по-хлоп’ячому:

— Е-ге-гей! Сюди! Сю-уди!

— Допоможіть! — підхопила Ілаза, але дзвінкий її голосок звучав тепер надтріснуто, глухо. — Допоможіть!

Вітер гойднув гілку над Ігаром — та й по всьому. Тиша.

Вони кричали несамовито, зриваючи голоси — й нарешті Ігар з подивом виявив, що не може вичавити з себе жодного звуку. Горло відмовилося коритись, із нього виривалося тільки жалюгідне хрипіння.

Якийсь час минув у мовчанні. Ігар дивився в покреслене гіллям небо — й не думав ні про що. Нестерпно саднило горло; далі з’явилася перша думка: якщо хто-небудь і почув, він уже, певно, не прийде…

— Ігаре, — долинуло до нього ледь чутно, з хворобливим присвистом, — ти знаєш, що це?

Павутиння, хотів сказати він, але зірване горло не послухалося.

— Це… Ми в павутинні, наче комашки. А потім прийде павук.

Він зрадів, що Ілаза не бачить його обличчя. Воно не було зараз обличчям героя та й взагалі чоловіка — хлопчисько, баба, розклеївся…

— Павуки, Ігаре… Вони висмоктують. Живцем.

Ігар знав: мусить щось сказати. Повинен допомогти дівчині, яка довірила йому своє життя, повинен… хоч і зі зв’язаними руками.

— Ти най… — насилу вичавив він, — …чарівніша… мушка із усіх, які тільки літають по світі. Павук буде зачарований тобою… Він скаже: забирайся, Ігаре, такі дівчатка не для тебе… А я скажу: дулю тобі, восьминогий! Хочеш — лови собі павучиху та давай… на Вівтар…

Згадка про Вівтар здалася недоречною; Ігар замовк.

— Я відчувала, — прошепотіла Ілаза. — Там… на дорозі… Щось таке… І той вовк…

Ігар неспокійно завовтузився в павутинні. Не треба про вовка. Ми не вовки, ми…

— Перестань, — кинув він майже сердито. — Ми не мухи. Я цих павуків знаєш скільки зачавив? За своє життя?

— Павуків убивати не можна, — глухо сказала Ілаза. — Погана прикмета.

— Дідька лисого! — голос Ігарів знову зірвався.

— Помовчи тепер, — промовила Ілаза ще глухіше. — Давай спробуємо… поспати… І помолися своєму Святому Птахові…

* * *

…Дівчинка стояла на вершечку пагорба, і очі в неї здавалися чорними від надміру розширених зіниць.

Давно знайомий ліс ожив. Дерева перетворилися на залізних людей; згори вони здавалися маленькими, як Анісу, але Анісу ганчір’яна та м’яка, а люди, яких усе вихлюпував і вихлюпував ліс, навіть здаля були страшними. Може, це й не люди зовсім. Так багато людей не буває на світі…

Страшні люди прибували та прибували, а ті, хто вийшов із лісу першим, стояли тепер плече до плеча, так рівно й у такому порядку, в якому справжні люди ніколи не зможуть вишикуватися. Залізна стіна повільно рушила вперед, і тремтячій дівчинці примарилося крицеве чудовисько, яке зайняло собою все узлісся, з виваленим червоно-зеленим язиком — прапорцем на довгій і тонкій щоглі…

Вони розтопчуть її Анісу!!!

Босі ноги безстрашно прорвалися крізь зарості кропиви. Зелена земля мчала вперед нерівними стрибками; похилий курінь вискочив ледь осторонь, їй довелося загальмувати, стираючи п’яти, й рвучко повернути. Вологе сіно пахло густо й терпко, жмуття летіло навсібіч, вона до смерті налякалася, що Аніси нема — аж ось обдерті до крові пальці наткнулися на безвладну ганчір’яну ногу.

Вона притисла Анісу до себе. Міцно, до сліз. Варто було втікати від родичів, долати страх і збивати ноги — вона не покине Анісу, ніколи, нізащо…

Удалині вдарив барабан. Відгукнувся інший — зовсім поряд, дівчинка сіпнулася й підскочила.

Від пагорба, від того місця, де вона нещодавно влетіла в кропиву, повільно рухалася залізна стіна. Занадто повільно: дівчинка бачила, як одночасно підіймаються важкі ноги, багато ніг, як ніби зависають у повітрі й важко вдаряють у траву — здригається земля… І глибоко в неї вчавлюються стебла й квіти. Бух-х… Бух-х… Бух-х…

Кілька секунд дівчинка дивилася з напіврозтуленим ротом і широко розплющеними, знову почорнілими, без жодної сльозинки, очима; по тому бездумно, неначе звіря, кинулася геть.

Рокотіли барабани. Анісу борсалася за пазухою, зовсім як жива. Стрибками кидалася назустріч зелена земля; по тому трава зробилася високою, вище дівчачої голови, й кожна стеблинка цілилася в кругле, тьмяне, огорнуте димом сонце, яке ніби вгніздилося якраз посеред неба, не бажаючи сходити з місця.

Далі трава раптово розступилась, і дівчинка за інерцією пробігла ще кілька кроків та впала рачки.

Назустріч їй пхалася інша стіна — теж залізна. Задкуючи, дівчинка встигла розгледіти, що страшні люди йдуть плече до плеча, а замість облич у них крицеві каструлі, тому очей нема зовсім. Залізні ноги підіймались і падали в такт барабанам — дівчинка зроду не бачила нічого жахливішого за ці ноги, що так ритмічно бухкали: бух-х… бух-х… бух-х…

Спочатку їй здалося, що коли сховатись у траві, щільніше заткнути вуха й замружити очі, то напасть обмине її, обійде стороною; вона припала до землі, щосили притискаючи до себе Анісу, — але земля двигтіла. Здригалася. Бух-х. Бух-х. Бух-х.

Залізна стіна була зовсім близько. Вітер приніс її запах — різкий, кислий, нудотний; дівчинка закричала, не тямлячись, кинулася геть.

Барабани тріумфально гриміли, глушили її тонкий, зривистий від жаху голос. Анісу за пазухою стрибала, начебто намагаючись вирватися й теж бігти, бігти світ за очі…

…Величезна, нестерпно величезна залізна нога зависла над нею, і дівчинці здалося, начебто вона закриває