Володимир Костянтинович Пузій - Зобразіть мені рай

— Так-так, правильно. Оце я й маю на увазі.

Розмова якось сама собою згасла.

Ось лише ніяк не йшла в Гуртовника з голови…

Зима того року видалася суворою, щедрою і на сніг, і на лід. Вона позмінно обдаровувала Київ то одним, то іншим: машини буксували в брудному в'язкому кришиві, їх заносило на поворотах…

Коллекція Бориса Павловича подрібнювалась і зникала в пащах-кулаках таємничих рук. Кілька разів він робив спробу зупинитись, але завжди повертався до пожертв. І щоразу протистояти рукам-псам ставало важче. Надто тривалий час він жив у постійному сусідстві з болем, звикся з ним, зріднився — і коли виявилося, що можна жити й без болю, повертатися до попереднього стану було нестерпно.

Намагаючись зберегти бодай фрагмент колекції, він відібрав найкращу її частину й віддав Дмитруку.

— Борисе Павловичу… Я не можу…

— Славку, прошу тебе просто взяти їх на зберігання. На певний час. У мене зараз удома ремонт, такий разгардіяш улаштували!.. Боюся, загубляться. І до речі, ти ж хотів писати реферат з нумізматики на Малу академію — то й використаєш.

— Дякую, Борисе Павловичу! Я жодної не загублю.

— Не сумніваюся, Славку. Не сумніваюся… Мало не забув! — він, підкорившись миттєвому імпульсу, витягнув з кишені «чергову» монету — подвійний червінець Петра І — і передав хлопчикові. — Цей теж візьми, до колекції.

Додому Борис Павлович повертався в піднесеному настрої, навіть не до кінця усвідомлюючи його природу. Взагалі, все складалося дуже вдало: і уроки проминули легко, і тролейбус трапився порожній… Знову ж таки, завтра п'ятниця, день нескладний, ще й з одним «вікном» між третім і п'ятим уроками.

На поверсі знову перегоріла лампочка. Борис Павлович затиснув під пахвою дипломат і поліз до кишені по ключ.

Тихо-тихо, мов зоддаля луна, прозвучала перша нотка серцевого болю. Як легкий грім прийдешньої грози. Як близьке загрозливе гупання чобіт, коли в напівзабутому дитинстві прийшли по батька сусідського Пашки. Як…

Він квапливо тицьнув ключем у намацану замкову шпарину, гарячково повернув. Перед очима подвійною плямою стояв червінець Петра І.

Кишені порожні. Нічого кидати рукам-псам, і якщо зараз ударить…

Ударило. Поки що легенько, неначе приміряючись, пробуючи сили, свої й супротивника. Похитнувшись, Борис Павлович наліг усім тілом на двері — чи щоб відчинити, чи щоб обпертися…

Відлягло. Тільки в роті металевий присмак передсмертя.

І поза всяким сумнівом, ось-ось це повинно було повернутися.

Загримів, падаючи, дипломат, розкрився — посипалися в бруд і темряву чиїсь зошити, обпаленим метеликом злетіла й упала книга.

Хіба йому до того зараз?

Борис Павлович увірвався до квартири, забувши зачинити двері, ніскільки не турбуючись про те, що перелякаються Оленка й діти. Потім згадав, що ще надто рано й удома нікого не…

Другий удар виявився дужчим. Борис Павлович повільно притулився спиною до стіни й сповз на підлогу.

Притиснув долоню до грудей, почав розтирати. «Ох ти ж мерз-зота! Що ж ти витворяєш! Чому так невчасно?!.»

Він ніколи не був забобонним і тим більше — християнином, як його покійна бабка, але смерть у ту мить видалася Борисові Павловичу чимось живим, наділеним розумом і злою волею. І зараз він звертався до неї, цієї живої смерті, молячи й вимагаючи відстрочити рокову мить.

Але, ясна річ, ніхто його не почув, а якщо й почув, то милувати не збирався. Серце і далі пульсувало чорним, безпросвітним болем, який потроху розливався по тілу, вже підступаючи до очей і огортаючи їх каламутною заволокою.

Колекція лежала в сусідній кімнаті, зовсім поруч, але потрапити туди не було змоги. Не доповзеш. Не встигнеш.

Борис Павлович важко перекотився на правий бік, щоб максимально зменшити тиск на серце. Розумів, що це навряд чи врятує, але…

Він побачив кругляк у сутінках, що заповнювали квартиру; крізь вікно в кухні сюди, в коридор, потрапляв промінь світла від ліхтаря — й вихоплював пластинку куфічного дирхема.

До якої, на відміну від далекої колекції, Борис Павлович мав шанс дотягнутися.

Загрібаючи правою рукою й відштовхуючись чобітьми від стіни, він поповз до телефонного столика, над яким висіла монетка. На шпалерах залишалися брудні відбитки з рельєфним малюнком.

Нарешті, опинившись під столиком, він трохи підвівся й зумів-таки зірвати дирхем із цвяшка.

Упав, боляче вдарившись ліктем об лінолеум.

І відчув, як наближається третя хвиля болю. Збагнув: остання.

Ривком звільнив дирхем від розірваної нитки й швиргонув у повітря.

Рука з'явилася миттєво, неначе тільки й чекала цього. У напівпітьмі вона мала жахливий вигляд, чомусь нагадуючи Борисові Павловичу руку-спрута з далекого дитинства.

Час застиг чорною бурштиновою краплею.

Згадалося: років п'ятнадцять тому на цей дирхем-талісман накинув оком Сліпий П'ю. Певний час Борис Павлович носив дирхем на грудях, і якось улітку його помітив «пірат», роздивився крізь свої темні окуляри, пройдисвіт! І м'якесенько так, обережно поцікавився — неначе між іншим, — чи не продається он та монетка. А чи не хочете обміняти, шановний? Ну, воля ваша. Якщо раптом передумаєте…

Потім він кілька разів пропонував Борисові Павловичу поміняти дирхем на деякі цікаві варіанти. Борис Павлович так і не зміг зрозуміти, навіщо Сліпому потрібна його монетка-талісман.

Так і не зрозумів досі.

Напевно, вже й не зрозуміє.

Але цю руку-пса, що вискочила з темряви, руку з короткими масивними пільцями, зі, здається, майже до пня обстриженими нігтями, — її важко було не впізнати. Зараз вона, величезна, демонічна, чекала й тішилася; тягнулася пальцями-щупальцями до дирхема, що падав на її долоню-пащеку.

(«Тож, — сказала Оленка, зазираючи йому у вічі, — тобі подобається?»

«Дуже». — І він анітрохи не скривив душею.

«Знаєш, я хочу, щоб ця монетка приносила тобі щастя»)

…приносила щастя.

Третя хвиля болю стояла в чорному проваллі дверей, вирішуючи, йти чи залишатися.

Він стиснув зуби і стрибнув, не звертаючи уваги на ниюче тіло. Дирхем упіймав уже в останню мить, буквально вирвав з пальців руки-пса.

Упав, неприродно усміхаючись барельєфному хлопчику на дверях ванної кімнати.

І міцно-міцно стиснув у кулаці їхню з Оленкою монетку.

«Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє».

Станція м'яких іграшок

Ну, що? З'їздив, відпочив, набрався вражень? Усе як у всіх. Нічого особливого.

Як кажуть, відпустка триває саме стільки, щоби встигнути від неї втомитися.