Грегорі Девід Робертс - Шантарам

Ні-ні! Це найчарівніший з усіх готелів. Будь ласка, підніміться у номер! Будь ласка, містере Ліндсею, погляньте на цей чудовий номер!

На мить запанувала тиша. Молоді канадці забарилися на порозі. Ананда раптом незвичайно зацікавило щось в книзі, куди він записував мешканців. Прабакер схопив мене за рукав. Я вже встиг пройнятися симпатією до мого гіда, і мені імпонувала манера, з якою тримався Ананд. Він не підлабузнювався і не умовляв залишитися, надавши нам змогу самим вирішувати, погоджуватися на його умови чи ні. Він підвів очі від журналу і зустрівся зі мною поглядом. Це був прямий і чесний погляд людини, що з повагою ставиться до інших людей.

— Хочу поглянути на цей чарівний номер,— сказав я.

— Так! — засміявся Прабакер.

— Ну, гаразд,— погодилися канадці, зітхаючи і всміхаючись.

— У кінці коридору,— всміхнувся Ананд у відповідь, знімаючи ключ від номера з гачка і кладучи його переді мною на конторку разом з прикріпленим до нього важким латунним номерком.— Остання кімната праворуч.

Це була велика кімната з трьома ліжками, одним вікном з краєвидом на море і ще кількома вікнами, що виходили на галасливу вулицю. Фарба по кутках відстала від стін і позакручувалася спіраллю. Стеля була в павутинні тріщин. Бетонна підлога була нерівна і хвиляста, на ній виступали горбки незрозумілого походження. Крім ліжок, тут були ще три тумбочки з клеєної фанери й обшарпаний туалетний столик з надколотим дзеркалом. Наші попередники залишили свічку в пляшці з-під ірландського лікеру «Бейліс», вирізану з календаря і прикріплену скотчем до стіни репродукцію, де була зображена неаполітанська вулична сценка, і дві охлялі повітряні кульки, прив’язані до ґрат вентиляційного отвору.

— Я беру номер,— зваживсь я.

— Так! — вигукнув Прабакер і тут-таки кинувся назад у хол.

Мої попутники подивилися один на одного і розсміялися.

— З цим диваком марно сперечатися. Він схибнутий,— заявив рослявий.

— Авжеж,— гмикнув низький і, нахилившись, понюхав простирадла на одному з ліжок, а потім обережно сів на нього.

Прабакер повернувся разом з Анандом, що тримав у руках товсту книгу запису мешканців. Поки ми по черзі вносили до неї відомості про себе, Ананд перевірив наші паспорти. Я сплатив за тиждень уперед. Ананд повернув паспорти канадцям, а моїм почав замислено поплескувати себе по щоці.

— Нова Зеландія? — мовив він.

— Так, і що? — спохмурнів я.

Потому як я скоротив двадцятирічний термін свого ув’язнення, Австралія оголосила мене в розшук, і моє ім’я числилося в Інтерполі серед утікачів. «Що йому відомо? — подумав я.— До чого він хилить?»

— Гм-м. О’кей. Нова Зеландія, так Нова Зеландія. Можливо, ви захочете покурити, випити пива чи віскі, розміняти гроші, найняти дівчат, провести час у гарному товаристві, то зверніться до мене, на[6]?

Він повернув мені паспорт і, кинувши грізний погляд на Прабакера, покинув кімнату. Гід, що стояв коло дверей, відсахнувся від нього, зіщулившись і заразом щасливо посміхаючись.

— Велика людина, чудовий менеджер,— випалив він після відходу Ананда.

— Прабакере, у вас тут часто зупиняються новозеландці?

— Не дуже часто, містере Ліндсею. Але вони всі дуже чудові особи. Сміються, палять, п’ють, вночі займаються сексом з жінками, а потім знову сміються, палять і п’ють.

— Угу. Ти випадково не знаєш, де я міг би дістати трохи гашишу, Прабакере?

— Я не знаю?! Я можу дістати одну толу[7], один кілограм, десять кілограмів, і я навіть знаю, де цілий склад гашишу.

— Цілий склад мені не потрібний. Я просто хочу покурити.

— Так сталося, що у мене в кишені є одна тола — десять грамів найкращого афганського чарасу[8]. Ти хочеш купити?

— За скільки?

— Двісті рупій,— запропонував він з надією в голосі.

Я підозрював, що він завищив ціну принаймні удвічі, але навіть при цьому двісті рупій — близько дванадцяти американських доларів за тодішнім курсом — складали одну десяту того, що просили в Австралії. Я дав йому цигарковий папір і пачку тютюну.

— О’кей. Скрути цигарку, я спробую. Якщо мені сподобається гашиш, я куплю його.

Мої сусіди по камері розляглися на двох паралельних ліжках, і коли Прабакер витягнув з кишені порцію гашишу, подивилися один на одного з однаковим виразом, звівши брови і стиснувши губи. Вони зачаровано спостерігали за тим, як маленький індієць, ставши навколішки біля туалетного столика, згортає самокрутку.

— Ви певні, що чините розумно, приятелю?

— А якщо вони підстроїли це навмисне, щоб звинуватити нас у вживанні наркотиків?

— Я думаю, Прабакеру можна довіряти. Навряд чи це пастка,— відповів я, розгортаючи свою похідну ковдру і застеляючи ліжко біля вікна.

На підвіконні була влаштована поличка, і я почав викладати на неї свої дрібнички, сувеніри і талісмани — чорний камінчик, що його мені вручив якийсь малюк у Новій Зеландії, скам’янілу хатку равлика і браслет з кігтів яструба. Я ховався від правосуддя. У мене не було свого дому і своєї країни, тож я возив з собою речі, які мені дали друзі: величезну аптечку, малюнки, вірші, мушлі, пір’я. Навіть одяг і взуття придбали для мене вони. Тут не було неістотних дрібниць; підвіконня стало тепер моєю домівкою, а всі ці сувеніри — моєю батьківщиною.

— Якщо ви боїтеся, хлопці, то можете вийти погуляти або почекати надворі, поки я палю. А потім я покличу вас. Просто я обіцяв своїм друзям, що, потрапивши до Індії, насамперед закурю гашиш і при цьому думатиму про них. До того ж мені здалося, що портьє дивиться на це крізь пальці. У нас можуть бути неприємності через куріння в готелі, Прабакере?

— Куріння, випивка, музика, танці, секс у готелі — без проблем,— запевнив нас Прабакер, піднявши на мить голову від свого заняття і розплившись в усмішці.— Все вирішується без проблем. Окрім бійок. Бійка — це погані манери в «Індійському готелі».

— От бачите? Без проблем.

— І ще смерть,— додав Прабакер, задумливо покрутивши круглою головою.— Містер Ананд не любить, коли тут вмирають.

— Що-що? Що він верзе?

— Він що, серйозно? Хай йому біс, бракує тільки, щоб тут умирали! Господи Ісусе!

— Смерть для вас теж не проблема, баба[9],— заспокоїв Прабакер канадців, пропонуючи їм акуратно згорнуту цигарку. Високий канадець узяв її і злегка затягнувся.— Не дуже багато людей вмирає тут в «Індійському готелі», здебільшого наркомани з кістлявими обличчями. Для вас із вашими такими гарними великими вгодованими тілами немає проблем.

Він з