Харпер Лі - Вбити пересмішника

Цього вистачило, щоб Джемі пішов на ріг вулиці, де зупинився біля ліхтарного стовпа, підпер його плечима і задивився на хвіртку, яка розхлябано похитувалася на саморобному шарнірі.

— Сподіваюся, ти добре усвідомлюєш, Ділле Гарне, що він нас усіх повбиває,— промовив Джемі, коли ми до нього підійшли.— Не звинувачуй мене, коли він вичавить тобі очі. Пам’ятай, ти почав перший.

— Ти й далі боїшся,— терпляче промовив Ділл.

Джемі заявив, що нічого не боїться і щоб Ділл це затямив раз і назавжди.

— Просто я поки що не можу вигадати, як його виманити, не наразивши нас на небезпеку.

А крім того, Джемі має молодшу сестру, про яку мусить дбати.

Коли він це сказав, я зрозуміла, що він таки боїться. Джемі мусив дбати про свою молодшу сестру і тоді, коли я з ним закладалася, що він не стрибне з даху. «Якщо я розіб’юся, що буде з тобою?» — спитав він мене тоді. А коли нарешті стрибнув і нічого собі не пошкодив, його почуття відповідальності за мене зникло невідомо куди, аж доки справа не дійшла до Садиби Редлі.

— Ти відмовляєшся від закладу? — спитав Ділл.— Якщо так, то...

— Ділле, тут треба добре все зважити. Дай поміркувати... це ніби примусити черепаху вистромитися з панцира...

— Як саме? — спитав Ділл.

— Підсунути їй під черево запалений сірник.

Я сказала Джемі: якщо він підпалить будинок Редлі, я викажу його Атикусу.

А Ділл сказав, що підпалювати сірники під черевом черепахи просто огидно.

— Нічого не огидно, треба ж її якось переконати,— це ж не те саме, що кинути її у вогонь,— насупився Джемі.

— А звідки ти знаєш, що їй не боляче?

— Черепахи нічого не відчувають, дурню.

— А ти що — був черепахою?

— Облиш, Ділле! Дай мені подумати... Скажімо, ми його налякаємо...

Джемі стояв і думав так довго, що Ділл пішов на невеличкі поступки.

— Я не казатиму, що ти задкуєш, і віддам тобі «Сірого привида», якщо ти просто торкнешся його будинку.

— Торкнутися будинку — і все? — зрадів Джемі.

Ділл кивнув.

— Точно все? А то потім почнеш верещати ще про щось, коли я повернуся.

— Та точно все,— відповів Ділл.— Може, він і сам вийде, коли побачить тебе на подвір’ї, тоді ми зі Скаутом накинемося на нього і триматимемо, поки не пояснимо, що не хочемо йому зашкодити.

Ми перейшли провулком, що вів повз Садибу Редлі, й зупинилися біля воріт.

— Ну, вперед,— сказав Діла,— ми зі Скаутом напоготові.

— Вже йду,— сказав Джемі,— не підганяй мене.

Він пройшов уздовж паркана до самого його кінця, потім повернув назад, роздивляючись усе те нехитре облаштування, немов вирішував, як найкраще увійти, супив брови і чухав потилицю.

Тоді я почала глузувати з нього.

Джемі розчахнув хвіртку, метнувся до бокової стіни, ляснув по ній долонею і промчав повз нас, не перевіряючи, наскільки успішний був його наскок. Ми з Діллом рвонули за ним. Щасливо діставшись нашого ґанку, засапані й захекані, ми озирнулися.

Старий будинок стояв як стояв, понурий і хирлявий, та коли ми озирнулися вже майже на своєму подвір’ї, нам здалося, що в одному вікні ворухнулася завіса. На мить. Легенький, майже непомітний рух, і все знову застигло.

2

Ділл поїхав на початку вересня, йому треба було вертатися до Меридіана. Ми проводили його на п’ятигодинний автобус, і я почувалася дуже нещасною без нього, аж поки не згадала, що за тиждень маю іти до школи. Нічого в житті я не чекала так нетерпляче. Взимку я годинами сиділа у будиночку на дереві, зазираючи у шкільний двір і спостерігаючи за зграйками дітей у бінокль, який мені подарував Джемі: вивчала їхні ігри, стежила за червоною курткою Джемі в розпалі піжмурок чи квача, таємно поділяла з ними їхні біди і маленькі перемоги. Мені кортіло до них приєднатися.

Джемі погодився відвести мене до школи у перший день, хоча зазвичай це роблять батьки, але Атикус сказав, що Джемі з радістю покаже мені мій клас. Гадаю, в цій угоді з рук до рук перейшли гроші, бо коли ми пробігали повз Садибу Редлі, я почула у кишенях Джемі незвичний дзенькіт. Коли ми уповільнили крок біля шкільного двору, Джемі не забув нагадати, що у школі я не повинна чіплятися до нього з усілякими проханнями, наприклад, розіграти розділ з книжки «Тарзан і мурашиний народ», бентежити його натяками на його приватне життя і тягатися за ним під час перерв. Я мусила триматися першого класу, а він триматиметься п’ятого. Коротше кажучи, я мала дати йому спокій.

— Тобто, ми не зможемо більше гратися разом? — спитала я.

— Удома буде, як завжди,— відповів він,— але сама побачиш — у школі все інакше.

І справді, все було інакше. Ще й ранок не скінчився, як міс Керолайн Фішер, наша вчителька, витягла мене на середину класу, поплескала мене лінійкою по долонях, а потім поставила в куток до опівдня.

Міс Керолайн виповнилося не більш як двадцять один рік. Вона мала блискучі каштанові коси, рожеві щоки і пофарбовані ясно-червоним лаком нігті. А ще вона носила черевички на високих підборах і сукню в червону й білу смужку. Вона схожа була на м’ятний льодяник і пахла так само. Вона знімала кімнату на другому поверсі в будинку міс Моді Аткінсон, що мешкала навпроти нас, і коли міс Моді нам її представила, Джемі ходив декілька днів як очманілий.

Міс Керолайн написала своє ім’я великими друкованими літерами на дошці та сказала:

— Тут написано, що мене звати міс Керолайн Фішер. Я з Північної Алабами, з округу Вінстон.

Клас занепокоєно зашепотів: а раптом вона успадкувала свою частку химерностей, притаманних тій місцевості? (Коли Алабама відділилася від Союзу південних штатів 11 січня 1861 року, округ Вінстон відділився від Алабами, й у Мейкомі це знала кожна дитина). У Північній Алабамі була сила-силенна винних заводів, текстильних фабрик, сталеливарних компаній, республіканців, професорів й інших сумнівних осіб.

Міс Керолайн почала урок з читання історії про кицьок. Кицьки вели між собою довгі розмови, вбиралися у чудернацький одяг і жили у теплому будиночку під кухонною плитою. На той момент, коли місіс Киця замовила в аптеці мишей, глазурованих шоколадом, увесь клас просто корчився від стримуваного сміху, як клубок хробаків. Міс Керолайн, здається, не усвідомлювала, що її першокласники, обірвані, в зношених сорочках і спідницях з мішковини, які