Марина та Сергій Дяченко - Оскол

ранком, а ранок полуднем, а полудень схиляється до заходу, а захід дотліває, щоб обернутися на ніч — так переливалося барвами обличчя її, тому що металася вона поміж надією і люттю, гордістю і страхом. 1 тремтіла вона, подібно до зблиску від дзеркала, і незбагненна була, мов зблиск… і дивився на неї пан викрадач її, і здивованим було обличчя його…

Серед ночі загуркотіли чоботи. Тривога; лише згодом, згодом притягнули зв’язаного — Оскол щільніше загорнувся в плащ, наче від погляду ненависти можна було захиститися грубим сукном.

— Зрада, пане! Зрада.

— Вбий, — глухо сказав зв’язаний.

Оскол відвернувся. Ніхто з тих, хто служив йому, не наважувався раніше на відступництво. Була потрібна мета, дорожча за життя — ось, у колишнього друга знайшлася така…

— Не бажаю більше бачити тебе, Лабане.

— Ні!! Краще вбий…

— Прощавай. З тобою вчинять милосердно.

Вже на мурах зрадник примудрився вирватися з чіпких рук а, можливо, його і не стримували, стрибнув, на мить розпластався в повітрі, мов нарешті звільнений птах.

Глухо вдарило в землю важке тіло. Скотилося в рів.

— … Погляньте, князівно, бузок цвіте!…

Внутрішнє дворище замку потопало в білому і фіолеті.

Вона схудла і змарніла. Навіть не дивлячись на неї, він відчував її присутність. Він міг би взагалі не дивитись у її бліде вузьке обличчя, але погляд вертався, мов прив’язаний.

Вчора вночі вона намагалася накласти на себе руки. Спроба була слабкою, нерішучою; дівчатка бояться болю. Тепер її мучили туга і сором, а він робив вигляд, що нічого не знає. Що йому забули доповісти…

Дивно, як на цьому підлітковому тілі вживаються місячно круглі, важкі перса.

Вона побачила, як змінився його погляд. І злісно блиснула очима — білки також часом кусаються…

— Погляньте, князівно, на бузок. Цвіте, мов божевільний.

… Як полохливі тіні від вогнища танцюють уночі на білій стіні, як танцюють хмари у вітряну погоду, як танцює колосся на жовтому полі — так мерехтіло її обличчя… Як темніють і світлішають озера, ловлячи відблиски сонця — так мінилися її очі… І дивився на неї пан викрадач її, і здивованим було обличчя його…

Вночі він зійшов на мур. Небо, закрите полотнищем хмар, лишалося безпросвітним — зате внизу, під пагорбом, жевріли чисельні вогнища. Запах диму перебивав усі інші, ворожий стан дрімав у очікуванні світанку.

Ніхто не бачив обличчя Яра Сіґґі Оскола.

Суворим належить бути полководцю, що споглядає вогні ворожого табору. Суворим, зосередженим, жорстким. Але Оскол наче й не помічав вогнищ під пагорбом. Далеко, в темряву, де визубленою смугою пролягав невидимий зараз обрій — туди дивився Оскол, і обличчям його блукала ледве вловима посмішка.

Він посміхався. Без думки і без причини. Він не чув диму, травами пахла вогка ніч, весняними буйними травами і березовим соком.

— … А зміг би любити мене, Яре?

Жінка стояла в узголів’ї. Тепер їй належало вклонитися і залишити спальню пана свого, але вона стояла, і свічка вихоплювала з темряви половину її спокійного, велично прекрасного обличчя.

— Я і так люблю тебе, — сказав він бездумно. Непорушне обличчя її здригнулося:

— Люблять лише те, що бояться втратити. За що ми так цінуємо життя?..

Він хотів сказати, що дитина починає любити матір значно раніше, ніж усвідомлює її смертність. Але змовчав, слова були зайвими…

Тіні стрибали на стінах. Невловимі, мов білка, тіні. Поворот голови… Гордий помах хвоста…

— Ти став іншим, — повільно мовила жінка. — Я бачу. І знаю, чому…

— А ти? — спитав він, щоб змінити напрям її думок. — Любиш мене?

Вона відвела погляд:

— Чи люблю я повітря, яким дихаю?..

— Сотко.

Воєвода не раз дивився в обличчя смерти. Та тепер він не просто здригнувся. Його тілом пройшла судома.

Чужа рука лежала на його плечі. Ворог підкрався і торкнувся його долонею; воєвода рвонувся з усієї сили — і раптом згадав… мати. Дотик матері; спокій, безтурботна радість, лагідна рука на щупленькому дитячому плечі… Тепло і тиша, вмиротворення, нарешті… Не забирай руки…

— Не треба кликати патруль… Обернися, Сотко.

Він не став обертатись. Солодкий полон омани…

— Я би хотів, щоби ти був мені другом, Сотко. Ти волієш бути ворогом?

Вилицюватий з натугою повернув голову. Яр Сіґґі Оскол стояв поруч, а за його спиною миготіли темні постаті і зблискувала криця.

«Скільки застав вони встигли вирізати?..»

— Лабан був твоїм другом, — мовив воєвода. — Де тепер Лабан? У рові?

— Це ти підштовхнув його до зради?

— Тебе неможливо зрадити! Лис відгризе власну лапу, коли потрапить у капкан. Чи це значить, що лис зрадив мисливця?..

Нехай вони слухають, ті, що стоять у Оскола за спиною. Нехай чують.

Тихий посміх:

— Добре… Це ти підштовхнув його до самогубства?

Самогубство…

— Лабан надто цінував свободу… яку ти забрав у нього. Його ненависть до тебе була сильнішою від бажання жити…

Спів цикад.

— Ми давно знайомі, Сотко… Тепер Лабан помер. І ми зустрілись. І ти все розумієш.

Усвідомлення загибелі. Той, хто багато бачив, не має права так гостро, так по-дитячому тужити…

Вилицюватий розтягнув губи в подобі посмішки:

— Ти з’явився, щоби взяти мене на місце Лабана… Твого друга?..

Ой, недобре здригнувся його голос, коли вимовляв останнє слово.

— Гарно ти влаштувався, Осколе. Обираєш друзів серед рабів, а рабів робиш друзями. Ощадливо… Але я зрозумів тебе. Йди. Я дожену.

Сміливі за відсутности місяця, мов божевільні, сяють зорі.

— Як знаєш… — повільно сказав Оскол. — Але знай, що я не буду довго чекати.

— Я не забарюся… йди.

Ледь чутний голос трави, прим’ятої обцасом.

Тиша.

Вилицюватий Сотка поглянув у небо, і шалене світло зірок відбилося у тьмяній краплі, що сповзала запалою щокою. А потім зорі спалахнули на вузькому лезі.

«Лис відгризає собі лапу…»

— В тебе ніколи не буде друзів, Осколе! Тому що раби…

Кров.

І вжахнулася обезчолена армія, і почалися смути і чвари… і відступили, лякливо озираючися, тим більше, що сам князь наказав зняти облогу… І прислав натомість амбасадорів пишних, у золоті і страсі, тому що немає нічого гіршого, ніж зустріти якось оскольського виродка — і не тікати безоглядно…

Вранці за Яною не прийшли. Компаньйонка сказала, що пан приймає посланців від князя, батька