Марина та Сергій Дяченко - Оскол

невгамовна, дика і непокірна. І рвалася з рук наглядачів і турботливих нишпорок, і відмовлялася від їжі, і не бажала бачити пана свого викрадача — але на будь-якого звіра знайдеться клітка, на будь-якого птаха виплетуться сіті. І минали дні, і жах угніздився в душі юної полонянки…

Серед ночі вона відірвала голову від гарячої подушки. Вона не спала й миті; біля жевріючого нічника чатувала незворушно прекрасна жінка, водночас компаньйонка і вартовий. Величні риси і повна незрушність уподібнювали її до статуї, і лише пальці, що снували над в’язанням, порушували це зловісне враження.

— Агов…

Жінка не ворухнулася, тільки великі очі її сяйнули білками.

— Це правда, що кажуть про нього? Саме так? І ти також?…

— Я люблю пана, — вправні руки й на мить не переривали роботи. — Я знаю, що помру без нього. Усі ми…

Дівчина скоса посміхнулася:

— Скоро тут буде Сотка…

Повні вуста майстрині ледь здригнулися:

— Нікому не здолати Оскола… Тут кожен б’ється за нього. Тут нікому не потрібне помилування…

— Нікому не потрібна воля?!

Замок жив нічним життям. Далекі поскрипи. Притишені кроки.

— Навіщо воля руці, коли серце пробите… — жінка опустила очі. — Воля вирваного ока, відрубаного вуха…

— І ти його любиш?!

— Не тільки я… але й пан любить мене… Це просто…

Дівчина довго вагалася, поки спитала:

— А я… також помру? Я тепер… як усі ви? Залежна від нього? Так?!

Майстриня загаялася з відповіддю. Навіть робота в її руках трохи уповільнилася.

— Ви… ні, — сказала вона нарешті. — Ви ще не встигли… прив’язатися до нього. Звикнути. Потрібен час…

— Три тижні?!

— Чи менше.

Тиша. Тремтів полум’ям нічник.

— Якщо я зараз утечу, — майже спокійно сказала дівчина, — в мене є шанс…

Майстриня вже відверто посміхнулася:

— Вам не вдасться. Це — Оскол.

— Мій батько озолотить тебе…

— Навіщо мені золото, коли я не можу жити без Яра? Я не зраджу його. А не допильную через недбалість — він посадить мене у підвал, і я не бачитиму його довго-довго… Ні. Я буду уважною.

— Коли Сотка здобуде замок…

— Не здобуде. І знаєте, князівно… Ви пробули з ним достатньо, щоб завтра відчути його відсутність. Не знаю, наскільки міцна ваша воля — траплялося, вже після кількох днів люди не могли опиратися… ПОТЯГОВІ. Воліли радше підкоритися, аніж терпіти.

— Я волію померти, — сказала дівчина, якомога твердіше.

Жінка опустила очі, і спиці в її руках замиготіли швидше…

А тим часом воєвода, той, що служив старому князеві, зібрав своє військо і виступив. І доки тягнулося велике воїнство лісом і степом, думав воєвода — як подолати замок? Адже відтоді, як збудували Оскол, нікому ще не вдалося взяти його ні приступом, ні облогою, ані хитрощами… Але знав воєвода, що дні минають, князівна гине, і коли не здобути замок одразу, буде пізно…

— … навіщо ви так чините зі мною? За що? Чим я завинила, невже тим тільки, що мій батько здатен зібрати військо, сильніше від вашого?

Голос її був, наче вода. Зовні спокійний потік — за мить до бурхливих порогів.

Яр Сіґґі Оскол відвів очі від старовинного рукопису, що лежав у нього на колінах; Яна сиділа на підвіконні, відірвана від весняного неба тонкими позолоченими ґратами.

— Чим я образила вас, Осколе? Чому ви робите це зі мною?

Вона говорила рівно. Чувся в її голосі аристократичний холодок, що протягом пролітав по кімнаті і вплітався у потік вітру з вікна; Оскол мовчав.

Дівчина рвучко підвелася. Пройшла через усю кімнату, зупинилася перед закритими дверима; костюм для верхової їзди, той, у якому її й полонили, робив її схожою на підлітка. Вузькі стегна, гострі плечі, очі, звужені від гніву.

— Пустіть мене!! — І вона вдарилася в двері всім тілом. Мить — і вона вдарилася б іще раз, але він устиг перескочити через різьблений столик і перехопити її.

— Князівно…

Від неї ледь чутно пахло деревом — наче викупалася в березовому соці.

— Князівно… ніхто не образить вас. Ніхто не завдасть вам лиха.

Вона вирвалася.

Білка. Нашорошена, будь-якої миті готова опинитися на протилежному боці кімнати. Пусти її в ліс — тільки хвіст майне; тепер, у неволі, їй лишилося крутити колесо порожніх розмов і кидатися зі стіни на стіну…

Він підібрав з підлоги пергамен. Всівся в крісло, закинув ногу на бильце; колись він усерйоз збирався підкорити весь світ. Тоді чужа прив’язаність надавала йому сили, і він почувався чи не всевладним.

— … Князівно… Не треба боятись. Нічого страшного з вами не відбувається. Сотні людей так живуть — і нічого…

Йому закортіло прополоскати рота — такими фальшивими виявилися слова.

Вона знову метнулася з кута в кут.

Кроки за дверима. Збуджені голоси.

— Пане… Вороже військо під пагорбом.

Він не стримався й поглянув на неї.

Зі всією гордістю, на яку спроможна сімнадцятирічна дівчина, князівна Яна скинула витончене підборіддя і зазирнула йому в вічі:

— Сотка! Ось і все, Осколе!

… і порядки у замку, і людей багатьох знав; послав він амбасадорів під білим прапором, але тільки напозір. Розумів, що викрадач не відступиться; не вмовляння, не угоди — інша мета була у посольства, таємна. Кому треба знак передали — і до вогнища воєводи прийшла людина з замку. В ніч…

— І тобі удачі, побратиме мій Лабане.

— Немає моєї удачі, Сотко. Не дражни демонів, не звертайся до порожнечі.

Коли стулити очі — можна повірити на мить, що палає вогнище посеред безлюдного степу і що крім цих двох, які туляться до вогню, довкола ні душі. Ні людей, ні коней, ні гострої криці.

— Відкрий нам браму, побратиме, — вилицювате обличчя Сотки лишалося незворушним.

Його співбесідник відвернувся:

— Ти пропонуєш мені славну смерть? На спокуту жалюгідного життя?

Сотка подався допереду:

— Ти помстишся. Помстишся йому. Він не вірить, що його раб спроможний зрадити його, я дам тобі зазирнути у його здивовані очі — перед смертю.

— Його чи моєю? — повільно спитав його співрозмовник, зводячи очі до зоряного неба.

— Побратиме… Відчини ворота зсередини. Я пам’ятаю тебе в бою. Ти воїн, ти чоловік; невже твоя ненависть мовчить?

— Моя ненависть…

Співбесідник Сотки задивився на вогонь. Полум’я відбивалося у його очах. Жовте, безтямне полум’я.

… Як світанок змінюється