Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

вантаж. Той провів нас до потяга і пригнав своїх солдат, наказавши тим складати пакунки з документами на вози, які червоні вже встигли реквізувати в селян. Через кілька годин шість возів відправилися з нами від залізниці. Від’їхавши на пару кілометрів, ми звернули до лісу.

Пробиватися з таким обозом назад було безглуздо, і, доїхавши до найближчого яру, ми звалили всі пакунки докупи й підпалили. Раптом до мене підскочив козак, якого я залишив стежити за шляхом, і повідомив, що приблизно сотня червоних кіннотників пронеслася до станції. Було зрозуміло, що максимум за годину вони наздоженуть нас по слідах. Кляті документи розгоралися дуже погано й могли згоріти лише за кілька годин. Я наказав Петрові Люльці з двома козаками ретельно їх допалити, а сам з рештою козаків перегнав порожні підводи на інший бік шляху. Ми знайшли відкриту галявину, поперевертали вози й підпалили з розрахунком, щоб дим було добре видно зі шляху, а самі влаштувалися позаду в лісі.

План мій був досить простий — заманити червоних на «живця», зав’язати бій і відходити в ліс, відволікаючи їх від яру, де хлопці змогли б остаточно знищити вантаж.

Як я і сподівався, червоні швидко повернулися, ідучи по наших слідах. Побачили дим над лісом, і, знаючи нашу кількість, кинулися навпростець. Мої козаки мали чотири ручних «льюїси», на які я найбільше й розраховував. Через декілька хвилин серед голих дерев зарясніли перші кіннотники в гостроверхих шапках.

Швидко сутеніло, пломені вогню були вже високі, і ми добре бачили, як на галявину вискочило декілька десятків червоних. Невдячна справа влаштовувати засідки в осінніх лісах, а ще більш невдячна пертися на конях по мокрій землі між деревами назустріч чотирьом скорострілам! Ми разом відкрили вогонь… Незважаючи на велику чисельність, початок бою для червоних був програшним. Ми їх бачили, а вони нас ні. Залишивши з десяток своїх забитих та поранених, червоні відступили. Не чекаючи, коли вони прийдуть до тями і, спішившись, повторювати наступ, ми, сівши на коней, почали швидко занурюватися в ліс.

У повній темряві, розсіявшись, плутаючи сліди, ми відходили від переслідування, — ситуація, думаю, знайома для кожного з присутніх. Позаду, розтягнувшись широким півколом, стріляючи й галасуючи, продиралися червоні. Ліс був невідомий, стежок ми не знали й тому дерлися через хащі, куди Бог виведе. Раптом мій кінь захрипів і почав завалюватися на бік, я ледве встиг зіскочити з нього, — лише пальцями відчув, як з простріленої кінської шиї струменем б’є гаряча кров. Скільки я біг через ліс — не пам’ятаю. Нарешті скотився в неглибокий байрак і заповз у густі зарості терну. Йти сил у мене вже не було.

Гонитва поступово віддалялася — постріли лунали все тихіше й тихіше. Через деякий час почало світати. Починалася звичайна осіння мжичка, але я, заморений біганиною по мокрому лісі, не звертаючи уваги на дощ, заснув.

5

Прокинувся від голосів, що лунали зверху:

— Может, кто — то из них в овраге?

— Ну слезь, проверь!

Я обережно потягнув револьвер з кобури. Два постріли голосно тріснули над головою. Одна куля вдарилася біля мене у вологу землю. Зробивши ще пару пострілів для ясного сумління, чекісти поїхали далі.

До вечора я відлежувався в байраку й тільки тоді виліз із нього. Навколо чорніла стіна лісу. Небо затягнуло темно — сірою пеленою. Мій наручний англійський годинник виявився потрощеним, а головне — загубилася старшинська сумка з мапою. Вигляд у мене був, скажу вам, абсолютно непрезентабельний — від чобіт до кашкета обліплений багнюкою, у крові власного коня. Так я і стирчав біля свого рятівного байраку, не знаючи, куди йти далі. Потім вирішив відправитися в напрямку, який здався мені найбільш пригідним, щоб зустріти хоч когось зі своїх людей. Перед тим, як влаштувати засідку, ми домовилися, що зустрінемося на місці табору біля залізниці. Але як туди добратися, я після втрати компаса не знав і тому пішов, сподіваючись, що Бог не без милості, а козак не без щастя.

Довго йшов нічним лісом, час від часу наштовхуючись у темряві на дерева. Потім вирішив хоч трохи зігрітися. Наламавши гілля, яке здавалося мені не таким сирим, я спробував розпалити вогнище. Після кількох спроб мені це вдалося за допомогою пороху з розколупаного набою.

Я сидів біля вогнища й розмірковував над ситуацією, у якій опинився. У тому, що осавул допалив документи, не було сумніву. Завдання Отамана виконане, але що сталося з моїми козаками? І куди мені йти далі? Раптом я почув обережні кроки, які наближалися до мого вогнища. Схопивши револьвер, миттєво відповз у темряву. Запанувала тиша, потім почув глухе ухання сича, яке було умовним знаком у нашому загоні. Через хвилину почув:

— Ну ось, — де байрак, там і козак!

До вогнища вийшов Іван Бучма — на вигляд, вайлуватий, але надзвичайно спритний в бою поліщук. Він розповів, що зібралося п’ятеро наших козаків, які змогли втекти від переслідування.

Так нас залишилося шестеро — окрім Бучми, козаки Петренко і Гвинт, підхорунжий Зозуля та чотар Сухомлин. Інші загинули від куль червоних, розгубилися в лісах чи вирішили самотужки перебиратися до Армії, — ми не знали. Після наради домовилися пробиратися через фронт до наших. У якому напрямі йти, ніхто не знав. До того ж, я був без коня, що значно могло затримати наше просування.

Декілька днів ми блукали по лісах, не зустрівши жодного житла. Харчувалися підстріленими птахами. По ночах палили вогнища, марно сподіваючись, що до нас вийде хтось з наших або місцеві повстанці. Ліс навколо стояв чорний і холодний, мертве листя під ногами здавалося обгорілим якимсь диявольським полум’ям.

На другий день наших блукань козак Гвинт поїхав на полювання й не повернувся. Прочекали декілька годин, але його так і не було. Сподіваючись зустріти Гвинта по дорозі, ми відправилися далі. Минув день.

Зранку довелось продиратися крізь покручені сухі дерева, покриті зеленою корою. У сірому повітрі над головами безперервно крякали ворони. Їхали мовчки, не розбираючи шляху. Через нестачу одного коня по черзі змінювалися — і один йшов пішки, тримаючись за стремено. На цей раз біля мене йшов Бучма. Він похмуро дивився попереду себе з — під незмінної кошлатої баранячої шапки. Раптом він сказав, так і не піднімаючи очей:

— Здається, пане полковнику, що ми з цього чортячого лісу так і не вийдемо.

— Чого ти так вирішив?

— Я, пане полковнику, усе життя в лісі провів. Це чужий ліс. Живих дерев майже нема. Ні