Деніел Кіз - П'ята Саллі

зазвичай приймаю, і я хочу вам допомогти. Але ви мусите пообіцяти, що не завдасте собі шкоди.

Зі сльозами на очах вона кивнула.

— Я постараюся.

— Цього недостатньо, — сказав він, стукаючи пальцем по папці на столі. — Не просто постараюсь. Я наполягаю на чіткому зобов’язанні.

— Добре, — сказала вона. — Я обіцяю не завдавати собі шкоди.

Якби ж вона спитала, чому він не бере пацієнтів, які намагалися накласти на себе руки. Не те, щоб її обіцянка якось допомагала, зрештою, то не вона хотіла померти, а Нола. Але я подумала, добре, я наглядатиму за Нолою, доки ми не побачимо, на що годящий Роджер Еш.

* * *

Коли Саллі залишила офіс Роджера, я відчула, яка вона налякана. На таксі вона поїхала просто додому. Заплативши водієві, вона попрямувала в бік будинку, але містер Ґрінберґ помахав їй через вітрину свого швейного ательє. То був худорлявий, зморшкуватий літній сивий чоловік і такий згорблений, що мав вигляд, неначе постійно вклоняється.

Спочатку вона не була впевнена, що то він помахав їй, але старий підійшов до дверей та покликав її на ім’я.

— Міс Портер, ви залишили тут трохи одягу, який вже давно в мене лежить. Не хочете забрати?… Забрати, кажу, не хочете?

— Одяг? Мій? Я такого не пригадую.

Саллі пішла слідом за ним всередину й від здивування відскочила, коли помітила манекена-чоловіка, одягненого в поліцейську форму: кашкет, значок, кийок та все інше.

Вона засміялася:

— На мить мені здалося, що то справжній поліцейський.

Ґрінберґу довелося під значним кутом повернути голову, щоб подивитися на неї зі своєї згорбленої пози.

— Це Мерфі, — сказав він. — Купив його нещодавно в крамниці вживаних товарів. Чи не красунчик? Я буду ставити його за скляними дверима на ніч, щоб відлякувати злодюжок. Мене вже чотири рази обкрадали… чотири рази, кажу. Вкрали костюми клієнтів. Жах якийсь.

— Але чим тут допоможе манекен? — спитала Саллі.

Ґрінберґ порпався між вішаків із одягом, знімав різні речі та складав на прилавок.

— Річ тут не в самому манекені. Поліцейська форма в дверях матиме психологічний ефект. Можливо, злодюга вирішить обікрасти іншу крамницю… іншу, кажу, крамницю.

— Чому ви називаєте його Мерфі?

Ґрінберґ знизав плечима:

— Так йому буде легше порозумітися з іншими поліцейськими, ніж якби він мав прізвище Коен… Коен, кажу.

Він підсунув їй стос одягу.

— Разом — 18 доларів 98 центів.

Вона поглянула на світлу червону сукню, чорний строгий костюм та синє тісне плаття.

— Це не моє, — сказала вона.

Ґрінберґ витріщився на неї:

— Що ви маєте на увазі? Отут, на цих трьох бирках написано «Портер, 628, Вест-стрит, 66».

Вона роздивлялася рожеві бирки, намагаючись приховати власне збентеження. Раніше вона часто знаходила в шафі одяг, який навіть не пригадувала, як купувала. Завжди відшукувались якісь чеки від кредитних карток чи квитанції про отримання готівки. Це вперше вона забула, як принесла одяг кравцеві. Але вона не могла показати це.

— Крім того, — сказав він, — я ще пам’ятаю, ви просили мене вкоротити крайку цієї червоної сукенки. Отак дразнили старого чоловіка. Я ще сказав, що вам у дідусі годжуся… у дідусі, кажу, годжуся. Пам’ятаю, бо ви були іншою, коли просили мене розширити вам синю сукню, чи зашити проріз на чорному костюмі. — Він розгорнув маленький поліетиленовий пакетик, пришпилений до костюма. — Ще залишили срібну брошку в формі летючої риби в кишені костюма.

Тоді він вишкірився на неї, клацаючи своїми штучними зубами.

— Але якщо вам ще захочеться, щоб я вкоротив крайку, запевняю, я із задоволенням… із задоволенням, кажу.

Саллі нічого з цього не пам’ятала. Збентежена, вона оплатила рахунок. Вибігла з ательє, ледь не перекидаючи дорогою манекен у поліцейській уніформі, й віднесла одяг нагору в квартиру. Вона була настільки розгубленою, що підійшла до дверей на другому поверсі, замість третього. А тоді, не побачивши таблички зі своїм ім’ям, відскочила назад та побігла на поверх вище.

Як завжди, перевірила замок та його металеву пластину, щоб упевнитись, що немає ніяких ознак злому. Саллі відчинила важкі сірі двері та увійшла. Роззирнулася довкола, якусь мить міркуючи над тим, що ж робити з одягом. Вона уважно розглянула речі, намагаючись розбудити в пам’яті якісь спогади про те, як їх купила. Нічого. Саллі повісила одяг у шафі в спальні якомога далі, геть з очей. Їй доведеться дізнатися, як її ім’я потрапило на той чек та з ким її сплутав містер Ґрінберґ. Він був старим та короткозорим. Це все пояснює. Сплутав її з кимось іншим.

Вона зняла взуття, сховала його в чохол, акуратно повісила сукню на вішак і випрала колготи. Тоді приготувала собі «телевечерю»[10] з курятиною та з’їла пачку «Твінкіз»[11] на десерт. Хоча в квартирі було бездоганно чисто, вона витерла пил, пропилососила вітальню та акуратно поскладала м’які іграшки на ліжку.

Саллі не розуміла, чому така стомлена вже о восьмій годині, чому прокинулася такою сонною та чому майже цілий день її не полишала втома. Завтра треба буде знайти роботу. Самих лише аліментів, вирішила вона, на психіатра не вистачить. Вона задумалась над вибором роботи, але одразу ж почала позіхати. Подумає про це зранку. Прийняла душ, помила голову, випила склянку теплого молока та вибрала собі детективне оповідання, щоб почитати в ліжку. Проте, щойно її голова торкнулася подушки, Саллі заснула без задніх ніг.

Вона не знала, що то я люблю не спати допізна та дивитися пізні-пізні програми по телевізору. «ЕйБіСі»[12] транслював цього тижня фестиваль Гамфрі Боґарта[13]. Коли Саллі заснула, назовні вийшла я, приготувала собі попкорн, скрутилася на кріслі та почала дивитися на Боґі та Гепберн в «Африканській королеві»[14]. Просто обожнюю старі фільми.

Зранку Саллі прокинулася в кріслі перед телевізором та запанікувала. Зателефонувала оператору, щоб дізнатися сьогоднішню дату, і з полегшенням зрозуміла, що не втратила й дня.

Після чашки кави та кукурудзяного кексу вона вирішила знайти роботу. Саллі не була впевнена з чого почати й продовжувала розмірковувати про щось на кшталт попередньої роботи, на якій вона керувала машиною, що вичавлювала пластикові рукоятки на викрутки.

Я вже давно облишила спроби говорити з Саллі, бо вона лякалася голосів у голові. Але я зрозуміла, якщо на чомусь сильно зосереджуюся, то можу впливати на неї. Я пригадала табличку «Шукаємо офіціантку», яку бачила в ресторані «Шлях із жовтої цегли», що на Іст-Сайді[15], кілька днів тому, коли виходила на пробіжку. Тож я зосередилася на назві цього місця. Спочатку це не подіяло, бо вона просто взяла в