Роальд Даль - Чарлі і шоколадна фабрика

переживай, синку, якщо не знайдеш під обгорткою того, що шукаєш. Не сподівайся, що тобі аж так пощастить. — Це правда, — погодився пан Бакет. Чарлі нічого не сказав. — Зрештою, — сказала бабуся Джозефіна, — в цілому світі залишилося всього три квиточки. [44] — Головне, — додала бабуня Джорджина, — хоч би там як, а солодкий батончик ти маєш. — "Високочудесний зефірмелад Вонки!" — вигукнув дідусь Джордж. — Це ж найкращий сорт! Тобі дуже сподобається! — Ага, — прошепотів Чарлі. — Я знаю. — Забудь про всі ті Золоті квитки і поласуй батончиком, — заохотив дідунь Джо. — Чого чекаєш? Усі вони знали, що смішно було сподіватися знайти чарівний квиток у жалюгідному маленькому батончику, тому намагалися лагідно й м'яко підготувати Чарлі до розчарування. Але дорослі знали ще одну штуку, а саме: надія, хоч і малесенька, та все ж була. Вона просто мусила бути. Цей батончик мав такі самі шанси мати в собі Золотий квиток, як і будь-яка інша цукерка. І саме тому батьки, дідусі й бабусі були напружені [45] й схвильовані не менше за самого Чарлі, хоч і вдавали, що дуже спокійні. — Не барися, розгортай, бо спізнишся до школи, — сказав дідунь Джо. — Скоріше, — додав дідусь Джордж. — Розгортай, онучку, — попросила бабуня Джорджина. — Розгортай, будь ласка. Бо я нервуюся. Дуже повільно хлопцеві пальці почали відривати малесенький кутик обгортки. Старенькі на ліжку понахилялися вперед, витягуючи худі жилаві шиї. Тоді зненацька, ніби не в змозі стримувати напруження, Чарлі роздер обгортку просто посередині... і йому на коліна впав... світло-коричневий шоколадний батончик. Там не було й сліду Золотого квитка. — Ну... от і все! — весело озвався дідунь Джо. — Цього ми й сподівалися. Чарлі підвів голову. [46] 3 ліжка на нього уважно дивилися чотири лагідні старі обличчя. Він сумно всміхнувся їм кутиком уст, а тоді стенув плечима й про-стяг батончик матері зі словами: — Нате, мамо, візьміть шматочок. Поділімося. Хай усі покуштують. — Нізащо! — відмовилася мама. І всі інші запротестували: — Ні, ні! Нам таке й не снилося! Він увесь твій! — Будь ласка, — Чарлі благально повернувся до дідуня Джо й запропонував йому батончика. Але той, як і всі, відмовився навіть від манюсінького шматочка. — Пора вже йти до школи, — нагадала пані Бакет, поклавши руку на худенькі синові плечі. — Біжи, бо спізнишся. [47] Розділ 8. Знайдено ще два Золоті квитки Того вечора газета пана Бакета повідомила про знахідку не лише третього Золотого квитка, а й четвертого. "СЬОГОДНІ ЗНАЙДЕНО ДВА ЗОЛОТІ КВИТКИ, — волали заголовки. — ЗАЛИШИВСЯ ЛИШ ОДИН". — Що ж, — сказав дідунь Джо, коли вся родина зібралася після вечері в кімнаті стареньких. — Послухаймо, хто їх знайшов. [48] "Третій квиток, — прочитав пан Бакет, піднісши газету до самих очей, бо бачив поганенько, а на окуляри не мав грошей, — третій квиток знайшла панна Віолета Бореґард. Величезне хвилювання панувало в домі Бореґардів, коли наш репортер прибув туди, щоб узяти інтерв'ю в щасливої панночки — клацали фотоапарати, виблискували спалахи, а люди штовхалися й пхалися, намагаючись підійти хоч трохи ближче до знаменитості. А знаменитість стояла на кріслі у вітальні, шалено махаючи рукою з Золотим квитком, наче зупиняла таксі. Щось усім говорила дуже швидко й дуже голосно, та нелегко було зрозуміти її слова, бо водночас вона так само шалено жувала жуйку. — Я жую безперестанку, — кричала дівчина, — та коли почула про ті квитки містера Вонки, то відклала жуйку і перейшла на цукерки — мала надію, що мені пощастить. Тепер, зрозуміло, я знову жуватиму. Я дуже люблю [49] жуйку. Не можу без неї жити. Жую цілісінькими днями, крім тих кількох хвилин, коли треба їсти. Тоді я приліплюю жуйку за вухо — щоб не загубити. Чесно вам зізнаюся, що почувалася б нікудишньо, якби цілий день не жувала жуєчку. Це щира правда. Мама каже, що панночкам таке не личить і що бридко дивитися, коли дівчачі щелепи постійно плямкають, але я не згодна. І хто вона така, до речі, щоб критикувати? її щелепи, якщо хочете знати, теж плямкають не менше — вона цілими днями на мене кричить. — Цить, Віолето, — озвалася пані Бореґард з дального кутка кімнати, де вона стояла на піаніно, щоб не затовкла юрба. — Маман, не заводься! — гаркнула панна Бореґард. — Вам, мабуть, — знову звернулася вона до репортерів, — цікаво буде знати, що я жую оцей шматочок жуйки уже три місяці. Тобто це новий рекорд. Я вже побила попередній [50] рекорд моєї найкращої подружки Кор-нелії Принцметель. Як вона казилася! Ця жуйка — мій найцінніший скарб. На ніч я її приліплюю до бильця ліжка, і зранку вона знову готова до жування... може, спочатку твердувата, але трохи пожуєш — і вона м'якне. Коли я ще не почала жувати на світовий рекорд, то міняла жуйку раз на день. Найчастіше робила це в ліфті, вертаючись зі школи додому. Чому в ліфті? Бо мені подобалося чіпляти липкі пожовані грудочки на ліфтові кнопки. Тоді до пальця того, хто заходив у ліфт після мене й натискав кнопку, приклеювалася моя стара жуйка. Га-га! Іноді зчинявся такий вереск. Найбільше репетували жінки в дорогих рукавичках. Ой, я така рада, що зможу відвідати фабрику містера Вонки. Тим паче, що після цього він дасть мені жуйки на все життя. Класно! Ура! — Мерзенне дівчисько, — скривилася бабуся Джозефіна. [51] — Просто ганьба! — додала бабуня Джор-джина. — Вона зі своєю жуйкою обов'язково влипне в халепу, от побачите. — Тату, а кому ж дістався четвертий квиток? — Зараз побачимо, — відповів пан Бакет, знову придивляючись до газети. — Ага, ось воно. "Четвертий Золотий квиток, — прочитав він, — знайшов хлопець Майк Тіві". — Ще один поганець, хай мені грець, — буркнула бабуся Джозефіна. — Не перебивайте, бабусю, — попросила пані Бакет. "Дім родини Тіві, — почав читати пан Бакет, — коли туди прибув наш кореспондент, теж був заповнений схвильованими гостями, однак щасливого переможця, тобто Майка Тіві, уся ця ситуація, здається, страшенно дратувала. — Ви що — подуріли? Не бачите, що я дивлюся телевізор? — сердито крикнув він. — Не заважайте! Дев'ятирічний хлопець сидів перед величезним телевізором, не зводячи очей з екрана, й дивився фільм, у якому одна зграя бандитів розстрілювала з автоматів іншу. Майк Тіві і сам був обвішаний вісімнадцятьма різноманітними іграшковими пістолетами й автоматами. Раз у раз він підстрибував і — тра-та-та! — давав довгі черги з котроїсь стрі-лячки. — Тихо! — кричав він, коли хтось намагався його про щось запитати. — Я ж вам казав не