Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

просять прийняти їх по дорозі на турнір, призначений на післязавтра в Ашбі, – доповів слуга, що поспіхом убіг до зали.

– Обидва нормани, – пробурмотів Седрик. – Щоправда, це однаково. Було б, звичайно, краще, якби вони проїхали повз, але в Ротервуді завжди раді гостям. Освальде, – звернувся господар до дворецького, – подбай про коней, покажи гостям їхні кімнати й клич вечеряти. Стій! Якщо пам’ять мене не зраджує, абат – це брат самозваного лорда Мідлгема, який краде чужі землі? Кажуть, цей Еймер – досить-таки веселий хлопець… Та що ж, ласкаво просимо! А другий… це ім’я мені ніби знайоме… Хоробрий та зверхній храмовник… Іди, накажи відкоркувати діжку найкращого вина, подай до столу меду, міцного елю, шипучого сидру, наливок… Ченці це полюбляють. Маю надію, що вони перебудуть тут лишень одну ніч. А тепер поклич Ельгіту…

Коли служниця з’явилася, саксонець процідив крізь зуби:

– Перекажи леді Ровені, що її присутність сьогодні не обов’язкова. Якщо, звичайно, вона не виявить особливого бажання…

– Не сумніваюся, що таке бажання у моєї пані виникне, – перервала хазяїна метка дівчина. – Леді Ровена завжди нетерпляче чекає свіжих новин із Палестини.

Седрик заледве стримав гнів.

– Укороти свій язик, Ельгіто. Нехай твоя пані чинить як знає…

Служниця насмішкувато гмикнула та пішла – цілком упевнена, що леді Ровені дозволено поводитися в цьому замку як їй завгодно.

Седрик Сакс також це знав.

«Палестина, – похмуро розмірковував він. – Скільки дурних вух жадібно слухають вигадки хрестоносців і лицемірних пілігримів про Святу землю! Навіть я іноді не проти… Але ні! Непокірний син – більше не мій син. Мені немає причини виказувати цікавість і розпитувати про його долю…»

Двійчасті двері розчахнулися навстіж, і Седрик Ротервудський підвівся назустріч пізнім гостям, попереду яких крокував дворецький із жезлом та четверо слуг із запаленими смолоскипами.

Розділ 4

Еймер, скориставшись нагодою, змінив дорожнє вбрання на сутану з вибагливим шитвом. Окрім масивного золотого персня з вензелем, що вказував на духовний сан гостя, пальці його, всупереч орденським статутам, були обнизані коштовним камінням. Коротка борідка абата була охайно підстрижена, а виголене тім’я вкривала червона шовкова шапочка.

Замість кольчуги на храмовнику тепер була пурпурова туніка, підбита хутром, а поверх неї – білосніжний плащ із нашитим на нього восьмиконечним орденським хрестом із чорного оксамиту.

За цією парою шанобливо йшов почет.

Останнім до зали увійшов пілігрим, від голови до ніг, узутих у грубі сандалії, загорнутий у широкий чорний плащ, мокрий та закаляний багном. Намагаючись не привертати нічиєї уваги, він тихо пройшов до найдальшого каміна, щоб просушити й вичистити одяг.

Зробивши три кроки вперед, Седрик із гідністю чекав наближення гостей.

– Дуже прикро, шановний абате, – сказав він, приховуючи блиск очей, – що саксонські звичаї не дозволяють мені спуститися назустріч таким шляхетним персонам, як ви і хоробрий лицар… Не вважайте це нечемністю. І дозвольте мені говорити з вами мовою моїх предків; до того ж я досить добре знаю норманську, щоб зрозуміти все, що ви скажете.

– Обітниці та звичаї, – примирливо посміхнувся Еймер, – є тяжкими кайданами, одначе, погоджуся з вами, їх не можна порушувати, шляхетний пане. Хоча цей титул, яким величали у ваших краях землевласників, уже йде в минуле… Що стосується вашої пропозиції, то я охоче готовий вести бесіду як тією, так і цією мовою.

Лицар Бріан де Буагільбер зверхньо перервав настоятеля:

– Я розмовляю лише французькою, мовою дворянства; проте розумію й англійську – настільки, щоб досить добре порозумітися з тубільцями.

Седрик стриманим жестом запросив гостей до столу й показав знак слугам подавати вечерю. Раптом він помітив свинопаса, що увійшов до зали, та блазня, який вистрибом біг за приятелем.

– Гурте! – закричав господар дому на повний голос. – Стадо наше ціле? Чи не скривдили тебе мої сусіди?

– Ні, ваша милосте, – відповів Гурт, підходячи. – Усі капловухі цілі, хай їм… – Знаючи характер свого пана, свинопас нічого не пояснював і не виправдовувався, а поквапився на своє місце за столом для слуг.

– Даруйте, шановні панове. – Седрик обернувся до гостей. – Я живу серед таких пройдисвітів, що, сер лицарю, вороги Господа нашого у Святій землі – просто янголи порівняно з ними. Одначе трапеза вже перед вами, прошу скуштувати, і нехай привітність хазяїна буде покутою за скромне обдарування мого кухаря.

Господар оселі лукавив – його кухар вважався найкращим в окрузі. Пряна свинина, зайчатина, оленячий окіст, дичина на рожні, риба, свіжоспечений хліб, пироги та медівнички подавалися до столу в надзвичайній кількості. Срібні кубки жодної миті не стояли порожніми – і невдовзі стало зрозуміло, що такий бенкет не потребує застережень. Седрик Сакс першим повернув голову до бічної двері, звідки пролунав вигук дворецького:

– Місце для леді Ровени!

Ледве стримуючи невдоволення, Седрик підвівся та шанобливо провів дівчину до крісла, призначеного для хазяйки дому. Коли Ровена з’явилася, всі присутні підвелися.

– Не носити мені вашого золотого ланцюга на турнірі! – прошепотів Бріан де Буагільбер на вухо абатові.

– Отакої! – усміхнувся чернець і підняв кубок. – Але будьте обережні – за нами спостерігають…

Помітивши спрямований на неї жадібний погляд храмовника, леді Ровена одразу ж опустила на обличчя прозоре покривало з візерунками, даючи зрозуміти, що їй це неприємно.

Дівчина і справді була надзвичайно гарна.

Висока і при цьому граційна, леді Ровена була сповнена життя. Її ясні блакитні очі під темними шовковистими бровами променилися лагідністю, одначе було видно, що вона звикла наказувати. Густе рудувате волосся, зібране у вишукану зачіску та прикрашене коштовностями, відтіняло сліпучу білизну обличчя і довгої шиї, на якій висів золотий ланцюжок зі скринькою, у яких зазвичай зберігають частинки реліквій. Руки дівчини були обнизані каблучками та браслетами, а широка верхня сукня – зіткана з найтоншої східної тканини. Під нею була ще одна – шовкова, кольору морської хвилі, але це не приховувало її гнучкої та сильної фігури.

– Сер лицарю, – вимовив Седрик, який помітив рух своєї вихованки, – щоки саксонських леді не звикли до сонця, і вони не витримають палких поглядів хрестоносців!

– Леді Ровено, – поспіхом утрутився абат, – покаравши сміливість мого друга, ви караєте й нас, позбавляючи насолоди милуватися вашою вродою… Дозвольте сподіватися, що ви не будете такою жорстокою на турнірі!

– Я не охочий до цих розваг, – пробурчав Седрик, – і ще не вирішив, чи варто нам вирушати в Ашбі.

– Випадок надає вам змогу прибути туди в супроводі нашого загону…

– Шановний сер Еймер, – зверхньо перервав настоятеля саксонець, – досі я не потребував нічийого захисту, крім власного меча та вірних слуг. Якщо ж ми й поїдемо