Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 4. Повернення в минуле

Автостанція за три роки змінилась до невпізнаваності. Раніше вона була звичайною, трішки запилюженою, де-не-де світила облізлою фарбою. І вікна в неї були звичайні — великі, бруднуваті і заляпані відбитками рук. Олег не часто тут бував, доки жив у місті. Хіба коли вони з мамою їздили до баби з дідом в село, та й то теж було рідко. Зазвичай матір запізнювалася на маршрутку, і вони ловили її вже аж на виїзді, як в них казали — на “Кругу”. Кумедна назва була ще смішнішою, якщо врахувати, що отой “Круг” був цілком собі квадратним, і нічого круглого в тому звичайному перехресті двох великих доріг не було. Але назва закріпилася, здавалося, ще з часів “царя Панька”, як говорила покійна бабця.

А три роки по їхньому від’їзді автостанція виблискувала новенькими вікнами з темними склопакетами, лискучою фарбою поверх гладенької штукатурки, і хизувалася чисто виметеним, без ям та вибоїн, асфальтом, розмальованим білосніжною розміткою.

— Ого, нічого собі причепурили як! — вголос здивувався Олег, зістрибуючи з підніжки свого автобуса, і роззираючись на усі боки. — ти диви, і квітів скільки!

— Так, от як нового мера вибрали, то й діло пішло! — відгукнулася жінка в яскравій формі працівниці автостанції.

Олег говорив сам до себе, але жінка була доволі привітною, і, очевидно, нікуди не поспішала, тому вирішила побазікати з пасажиром, який так здивовано роздивлявся будівлю.

— А ви, схоже, тут колись були? — помітивши, що її співрозмовник нікуди не поспішає, запитала жінка.

— Я тут колись жив, — відгукнувся Олег, вимушено посміхаючись. — Оце ностальгія замучила, а тут, дивлюся, такі зміни…

— Ой, це ще не зміни! — жінка сперлася на спинку лавки. — От в центр выберетесь — ото там зміни!

— Скло і бетон замість історичного комплексу? — скептично запитав Олег. Подумав і додав. — А хостел біля кінотеатру ще працює, не знаєте? Бо я, якщо чесно, навіть не перевірив, чи він ще є…

— Хостел працює! — жінка посміхнулася, очевидно, радіючи можливості трошки потеревенити. — І кінотеатр відновили, там прямо краса тепер…

Олег ще кілька хвилин поговорив з жінкою про те, що ще новенького з’явилося в місті за той час, доки він вдавав, що його не існує. А потім потихеньку пішов до зупинки міського транспорту, сподіваючись, що хоч тролейбуси не змінили свої маршрути і номери.

В інтернет він не зазирав — вбирав весну, що вирувала навколо нього, весну, яку і не думав зустріти в місті, де народився.

Ніби нічого не змінилося, та сама весна, ті ж запахи від кондитерської фабрики, від яких рот наповнювався слиною. Ті ж будинки, ті ж вулиці… Ті ж звуки, які він, виявляється, і не забув зовсім, хоч і запевняв, що нічого майже не пам’ятає. Пам’ятав… Олег і не зчувся, як пройшов дві зупинки, просто вдихаючи місто, вливаючись в нього, ніби прагнув наздогнати той час, що провів далеко звідси.

Олег зрозумів, що скучив. За цими вуличками, затіненими каштанами і липами, за атмосферою легкості, яку так і не віднайшов на новому місці. Він йшов і йшов вперед, повільно крокуючи тротуаром. Ніхто не чекав його, і він нікуди не поспішав.

Кафе, де вони часто збиралися усією компанією старшокласників. Він посміхнувся, помітивши на літній терасі, що працювала вже, гурт молоді. Просто як вони колись, навіть столик той самий, в кутку, під тінню старезного каштану, що квітнув свічками своїх ароматних суцвіть, аж голова обертом йшла.

— Не може бути! — вигукнув хтось, і Олег ледь не підстрибнув від несподіванки, поглядом шукаючи того, хто скрикнув раптово.

— Ти диви! Журвалі нині пізно прилетіли! — від гурту, посміхаючись, відійшов молодий чоловік з густим русявим волоссям, що спадало на очі підкреслено недбало і невимушено.

Олег знав, скільки часу потрібно, аби досягти такої недбалості в зачісці, бо й сам вкладав волосся так, аби воно тримало охайну зачіску і не перетворювалося на купу соломи. І то йому ще з генами пощастило, він отримав від матері у спадок густе ледь хвилясте волосся, а от його тутешній друг, Ярослав, той годинами стояв перед дзеркалом, аби досягти подібного ефекту. Ярослав… Олег охнув, упізнаючи в цьому молодому чоловікові вже свого друга дитинства.

— Яр? Ти? — гукнув він, відчувши, як горло перехопило від емоцій.

— Я, Олежику, я! — посміхнувся Ярослав і розкрив обійми.

Вони обійнялися, трохи ніяково і незграбно, плескаючи одне одного по спині і вдаючи, що ні в одного, ні в іншого сльози на очі не навертаються. То просто вітер…

— І ностальгія в око потрапила, — гмикнув врешті Ярик, відступивши назад і зітхнув. — Ні, ну хіба це не сон? Олег Журавель власною персоною! Чєл, я й забув вже, яка ж ти шпала! Народ, Журавель прилетів!

Від столику відділилося кілька людей — і за мить вже Олега обіймало кілька пар рук. Він і впізнавав, і ні, своїх колишніх знайомих, в цих уже дорослих людях. І сам не міг усвідомити, чому на нього дивляться з таким подивом, ніби вперше бачать. Невже він так змінився за три роки?

В хостел він так і не потрапив. Ярослав наполіг, щоби він лишився в нього. І лише там, після вечірки, яку влаштували експромтом на честь його приїзду, Олег нарешті зрозумів, що за три роки змінилося чимало. Він сам змінився.

Ярик жив сам, орендував однокімнатну квартиру, вчився і працював. Дорослий чоловік, як і сам Олег. Молодий — та самостійний і самодостатній. Не дивно, що олега ледь впізнали, як і він — своїх друзів. Три роки — багато, особливо, коли ти їдеш геть у вісімнадцять, а повертаєшся у майже двадцять один. А твій друг, старший на рік, вже має стабільну роботу і окреме житло.

— Яр, я такий радий тебе бачити! — вже влягаючись спати на розкладному кріслі в квартирі Ярика, буркнув Олег. — Я й не думав, що так скучив за тобою! За вами всіма…

З дивану почулось хропіння, і Олег посміхнувся, теж засинаючи. Цікаво, чи зрадіє Кіра, коли він прийде до неї зранку? Він не писав їй, хотів влаштувати сюрприз… Він хотів піти туди ще сьогодні. Він скучив, та зовсім скоро вони зустрінуться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍