Роман Олійник (Argonayt) - Гречаний Мед, Роман Олійник (Argonayt)

3

Неприємні звістки почали надходити коли до Підгайців було вже рукою подати. Сеньйора Вероніка саме в’їхала на терени їхнього району, і до рідного села залишалося проїхати не більше десятка кілометрів, як несподівано тенькнув її мобільний. Жінка витягнула апарат й побачила що на екрані висвітився номер Василя. Якась щемлива стривоженість боляче стиснула її серце. Ще тільки приймаючи виклик Вірця вже здогадувалася, що саме почує у телефонній слухавці.

– Привіт! – пролунав зажурений голос. – Вона щойно померла.

Оце й все. Більше нічого, бо й так все відразу стало зрозуміло. Мати чоловіка, тітка Надя, давно вже хворіла. Все своє доросле життя вона пропрацювала поштаркою у Підгайцях, день у день, незважаючи на погодні умови, доставляючи односельчанам газети, листи, пенсію… А коли й сама стала пенсіонеркою, то пройдені в минулому кілометри далися взнаки, почалися серйозні проблеми з ногами і не тільки з ними. Останні кілька років жінка ледь могла пересуватися і майже в усьому залежала від свого єдиного сина. Василь піклувався про немічну маму як тільки міг, діставав для неї всі необхідні лікарські препарати, навчився робити обезболюючі уколи, але інколи медицина буває безсилою, і врешті-решт трапляється те чого нікому з нас не уникнути. Життєвий шлях старої листоноші закінчився сьогодні.

– Я прийду до тебе, як тільки повернуся додому, – так само лаконічно відповіла Сеньйора Вероніка.

Тільки-но жінка розірвала зв’язок, як телефон знову подав сигнал. На цей раз дзвонила братова Любомира, яка зараз наглядала за піцерією.

– Привіт Люба, у вас щось трапилося? – запитала Вірця у дівчинки.

– Так, мамо, – у голосі доньки було чутно неприховане занепокоєння та тривога. – До нас тут приїхала поліція. Хочуть про щось з тобою побалакати.

– Дідько, – не стрималася від лайки жінка. – Не казали чого хочуть?

– Ні. Питали тільки про тебе. Зараз сидять і п’ють каву.

– Гаразд. Ти тільки не хвилюйся. Передай їм, що я буду за десять хвилин.

Ці десять хвилин Сеньйора Вероніка просиділа мов на голках і ледь стримувалася щоб не витиснути з «ластівки» все на що був тільки здатний її двигун. Жінка ніколи не займалася кримінальними справами і не відчувала за собою ніяких гріхів, та одна згадка про правоохоронні органи навіювали неприємні асоціації з колишнім чоловіком і його незаконними махінаціями. Невже цей нікчемний виродок знов встряв в якусь злочинну історію та поставив під загрозу життя своїх доньок? Від таких панічних думок у неї серце холоділо і руки до болю стискали кермо мікроавтобуса.

Вони вихором увірвалися на площадку перед піцерією і загальмували так, що аж засмерділо паленою гумою зі стертих об асфальт шин. Вірця вискочила з «ластівки» і не звертаючи уваги на здивовані вигуки діда Стефка, метнулася всередину приміщення. В піцерії панувала звична, затишна атмосфера, приємно пахнуло свіжозвареною кавою, однак два чоловіки в поліцейських одностроях, що сиділа за одним зі столиків аж ніяк не гармоніювали з цією начебто благодушною картиною. Від них здавалося так і віяло негараздами, яких тепер напевне буде дуже непросто позбутися.

– Що трапилося? – відразу накинулася на прибулих з запитанням жінка.

– Громадянка Бриль Віра? – питанням на питання відповів старший за віком правоохоронець піднімаючись зі свого стільця.

– Так, вірніше ні. Я вже більше тижня як повернула своє дівоче прізвище – Тернинка.

– Он як, – здивування на обличчі представника закону явно було напускним. – Та це не має особливого значення. Дозвольте представитися я старший оперуповноважений Державного бюро розслідування Валерій Миколайович Паненко, а це мій помічник молодший лейтенант Сердюк. Маємо до вас декілька запитань у одній дуже важливій справі.

– Про що буде мова? – поцікавилася Сеньйора Вероніка і присівши за столик до правоохоронців попрохала братову. – Люба, зроби-но будь ласка і мені кави.

– Мабуть ви же здогадалися, що про вашого колишнього чоловіка Мирона, – Паненко вп’явся у неї чіпким поглядом наче гадюка, що прагне загіпнозувати свою жертву. – Якщо не помиляюся ви бачилися з ним нещодавно.

– Не помиляєтеся. Він приїхав на Святвечір, погостював два дні, і поїхав собі.

– Навіщо приїздив і куди поїхав?

– Приїхав щоб офіційно оформити наше розлучення, а куди подався далі я й гадки не маю. Нас давно вже нічого не пов’язує, тож я особливо не розпитувала. Головне що він нарешті дав мені і моїм дітям спокій.

– І вас не здивував його несподіваний візит, після такого тривалого терміну відсутності?

– Чого ви від мене хочете? – жінка відчула що починає втрачати терпець через таке беззмістовне розпитування старшого оперуповноваженого. – Так, ми не бачилися чимало часу. Спершу Мирон сидів у в’язниці, а я гарувала на заробітках щоб забезпечити наших спільних дітей. Потім він десь безслідно зник і не давав про себе чути до останніх Різдвяних свят. Мені ж і без цього вистачало побутових клопотів та щоденних проблем, щоб ще перейматися долею чоловіка котрий зіпсував мені все життя. Коли він незвано звалився наче сніг на голову, єдине чого прагнула, так це якнайшвидше спекатися від його присутності. І зізнаюся вам як на сповіді у священника, коли ми оформили всі необхідні документи для розлучення і Мирон забрався геть, я була на сьомому небі від щастя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍