Катаріна Рейніс - Таємниця лісу, Катаріна Рейніс

- Але...

 Хвіртка знайомо скрипнула, на подвір’я зайшов дільничний. «А він що тут робить?»

- Захаре? – погукав гість.

За мить з будинку вийшов батько. Чорний, як сама земля, він червоними від сліз та недоспаних ночей очима поглянув на чоловіка.

- Знайшли? – від прихованої надії в змученому голосі у Ксені зашуміло в голові. Скільки часу вже її шукають?

- Ще ні, - важко похитав головою дільничний. – Але відшукали свідка. Марія Мар’янівна їхала разом з Оксанкою автобусом до Тихих Озер. Далі дівчина вирушила пішки до села…

- Додому вона так і не дійшла, отже шукайте краще! – визвірився батько, лякаючи навіть Ксеню оскаженілим поглядом. – Не могла моя донька просто загуляти! Ніколи в це не повірю. Ніколи! З нею щось трапилося, Опанасовичу, розумієш! Як батько тобі кажу, з Ксенькою біда!

Дільничний втомлено потер потилицю і пішов геть. Отже, її ще не знайшли…

- Захаре, - почувся з будинку виснажений жіночий голос. – Захаре, хто там? Щось чути про Ксеню? Вони знайшли її?..

- Ні, - важко видихнув чоловік, повертаючись до хати. – Спи, люба. Все буде добре!..

- Добре?.. – прошепотіла Оксана, стираючи з обличчя рясні сльози. – Добре?.. Що тепер буде доброго?

Чи то від побаченого, чи то від пережитого досі страху та відчаю, всередині в дівчини хвилею підіймалася злість. Злість, котра змітала на своєму шляху все: терпіння, співчуття, любов. Все те, що день за днем плекали в ній батьки, вигорало яскравим полум’ям ненависті. Випалювало в грудях велетенську чорну діру, котру ніщо не здатне було заповнити. Ніщо, окрім помсти!

- Схаменися! – заволав ворон, зриваючись з місця і намагаючись наздогнати оскаженілу Ксеню. – Дитино, одумайся! Не губи свою душу!..

Проте вона не чула. Та й була то вже не Оксанка, щира, добра дівчина, готова будь-кому прийти на поміч. Волосся розтріпане, очі горять багрянцем, з-під блідих уст проступили довгі ікла, а на руках замість нігтів звірині кігті чорніють. Темна сила оселилася в грудях, нашіптуючи на вухо злі думки та затуманюючи розум.

Не бачила більше Оксана ні світу білого, ні люду працьовитого, ні полів зелених. Неслася над землею страшною фурією до яскравого вогника, що пульсував вдалині. Далеко для людини, але не для неї!

Он воно, серце чоловіка, що відняв її життя. Он воно, б’ється так рівнесенько, наче й не гризе його совість за загублену душу. Не знає, як багато горя принесла в одну сім’ю його випадкова забавка. Не розуміє, що і його час от-от настане!

- Дитино, схаменися! – благав ворон, опускаючись на дерево, поруч із завмерлою на місці Ксенею. – За страшний гріх, розплата сама його наздожене. Не губи…

- Доки та роз-с-сплата наз-з-здожене, - шипіла крізь зуби нечисть, прикипівши поглядом до яскравого вогника, що рівномірно пульсував геть поруч, - мої батьк-ки з гор-ря помрут-ть. Не бувати цьому!

Загудів могутній вітер у кронах дерев, затягнуло сонце чорними хмарами, темна сила вирувала довкола Оксани, готова от-от зірватися і роздерти на шмаття ненависного душогуба. Скрикнув десь у небі наляканий ворон…

- Помр-ри!!! – зашипіла нечисть, кинувшись вперед. – Помр-ри!..

- Татусю!..

Замерла! Наче громом прибита, зупинилася біля самих грудей того самого молодика, що п’яненько запрошував її підвезти. Ось він, геть поруч, розкрив обійми і чекає, доки маленька дівчинка, ледве перебираючи ніжками, старанно біжить до нього. Ясні блакитні оченята світяться теплом та безмежною довірою. Він її татко, її Світ!..

Не змогла. Опустила руки, відступила. Рясні сльози покотилися блідими щоками. Не вбивця вона! Не вбивця!..

Сонце знову визирнуло з-поза хмар, розганяючи пітьму, що обпікала дівочі нутрощі. Весняний вітерець заплітав довгі коси, голублячи зранене серденько. Птаха весняна заспівала, повертаючи душі спокій.

- От і добр-ре! – примирливо прокаркав поруч ворон. – Ото молодець! Знав, що не помилився, коли вир-рішив тебе залишити пр-ри собі. Ходімо додому, Ксеню. Ходімо додому…

А невдовзі в лісі неподалік знайшли тіло молодої дівчини, а там і її убивць відшукали. Ніхто не сховався! Кожен поніс своє покарання, кожного наздогнали гріхи. А Зелене ще довго оплакувало ніжну, наче весняна квіточка, Оксанку. Та ніхто не знав, що кожного року, як тільки з полів сходили останні сніги, а птахи заводили весняні трелі, з лісу виходила вродлива дівчина-мавка з сумними очима, аби навідатися до рідної хати.

Кінець