Talina Kov - Тіні її гордості, Talina Kov

Глава 4. Я – Айрин

Я не плачу

Мої сльози – це таємний ритуал.  Я випускаю їх тільки вночі,  коли місто засинає,  а стіни моєї квартири стають єдиними свідками моєї слабкості.  Я пам'ятаю перший раз,  коли зрозуміла силу сліз.  Мені було дванадцять.  Після чергового виклику до директора через бійку (я ніколи не починала першою,  але завжди закінчувала останньою),  мама просто казала: “Ти ж знаєш,  що сльози –  зброя слабких?” 

Тоді я вирішила:  мої сльози більше ніхто не побачить.  Але вони не зникли.  Вони навчилися текти всередину – в душу,  роз'їдаючи мене,  як кислота. Ніхто ніколи не бачив мене плачущою, всі вважають мене сильною та неприступною. Дівчата хочуть бути ближче до мене, вони намагаються копіювати мене. Хлопці в'ються навколо мене, привертають увагу, роблять компліменти, постійно пишуть, та намагаються завоювати мене, як трофей.

Що я відчуваю?  – ПОРОЖНЕЧА….

Я – звичайна людина, яка відчуває всі емоції людей: біль, самотність, сум, жаль,... Я відрізняюсь від них тільки тим, що ховаю це в собі.

 

Про ту ніч у бібліотеці

Я знала,  що він там. Цей  тихий хлопець із занадто проникливим поглядом. Я  могла б піти,  коли відчула що сльози підступають. Але…

Спершу  був лише гнів. “Чому він сміє порушувати мій sanctuary?”

Потім – дивне полегшення. Ніби  його присутність дозволила мені нарешті зробити те,  що  я відкладала роками:  дати сльозам витекти.  Коли наші очі зустрілись,  я відчула щось на кшталт  визволення.  Він бачив.  І світ не перевернувся з ніг на голову.

 

Про фото

Викладання цих фото було обдуманим кроком.  Я готувалася до нього місяцями.  Спершу –  анонімний блог.  Невеликі історії про дівчину,  яка вміє ховати біль.  Потім – поступові натяки в соцмережах.  Я створювала міф,  який мав вибухнути.

Коли фото з'явилися,  я сиділа за комп'ютером і спостерігала,  як розгоряється шторм.  Найцікавіше було спостерігати реакції:  дівчата з мого курсу,  які завжди намагалися мене копіювати тепер говорили: “Ми завжди знали,  що вона не така сильна”;  "Нарешті хтось зміг показати її слабкості!", "Навіщо був маскарад її холодних, непроникних масок!?". Викладачі почали ставитися до мене з незрозумілою ніжністю, ніби жаліли, розуміли... А цей хлопець….  він просто продовжував уважно дивитися.

 

Про Силу

Сила – це не відсутність страху.  Це вміння діяти,  навіть коли кожна клітина тіла кричить про біль.  Я навчилася цьому після смерті батьків.  Коли ти стоїш перед труною двох людей,  які були твоїм світом,  і  розумієш,  що тепер ти –  сама собі і світ,  і  закон,  і межа….

Тоді я дала собі обіцянку:  я буду настільки сильною,  щоб ніхто ніколи не побачив,  як мені боляче.

Але сьогодні я розумію –  це була помилка.

 

Про нього

Він особливий. Не тому,  що красивий чи розумний, а тому, що дивиться не на мене, а крізь мене.

Коли всі бачили ідеальну Айрин, він помітив:  як мої пальці тремтять,  коли хтось говорить про сім'ю;  що я завжди вибираю місце спиною до стіни;  що довгі рукави моїх стильних сорочок приховує шрам від того дня, коли я намагалася втекти від болю іншим способом.

І найцікавіше – він не намагається мене “рятувати”.  Він просто…. бачить.

 

Про правду

Завтра я викладу нове фото.  На ньому я сміюся.  Щиро, безпричинно,  з блиском в очах.

Нехай вони спробують розгадати цю загадку.

Адже правда в тому,  що я – це всі ці речі одночасно:  і сльози в бібліотеці,  і холодний погляд на лекціях,  і цей сміх,  який ніхто не чекає.

Я – це біль,  який перетворився на силу.

Я – це страх,  який став бронею.

Я – Айрин. І нарешті готова бути справжньою. 

 

(*sanctuary - притулок, святилище)

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍