Надія Залива - Обрані, Надія Залива

Розділ 3 Таємні тунелі

Розділ 3 Таємні тунелі

– Кіро, доганяй! – поки я воювала з кущами Річард відійшов далеко вперед.

Намагаючись перелізти через стовбур поваленого дерева, я послизнулася на мокрій траві і впала в кучу минулорічної листви. Листя з купи розсипалося в усі боки. Я спробувала підвестися, але втратила опору, адже земля під мною провалилася і я разом з нею.

Навколо лише темрява і розмита пляма світла над головою. Я дослухалася до своїх відчуттів і, впевнившись, що все гаразд, створила магічний світляк. Яма виявилася не глибокою, а велика купа опалого листя пом’якшила моє падіння. Пустивши світляка вперед, я побачила що це була не просто яма.

– Кіро, ти як? – занепокоєний голос Річарда пролунав над моєю головою.

– Жива! – відгукнулася я.

– Зачекай, зараз я тебе витягну.

– Не поспішай, – моя цікавість і бажання поспати хоча б одну годинку лягли на протилежні шальки терезів і, врешті решт, цікавість переважила. – Краще спускайся сюди, – запропонувала я обраному, розглядаючи довгий вузький коридор.

Поки Річард обережно спускався донизу, я відшукала свою сумку і додала яскравості світляку, щоб краще оглянути тунель. Навіть підсиленого світляка вистачало лише, щоб оглянути невелику ділянку попереду, сам же тунель йшов далеко вперед заглиблюючись у землю.

– Не подобається мені тут, – поділилася я з обраним. – Що це за місце?

– Схоже, на старі штольні. Тут був вхід, дерево зовсім згнило від непогоди. Ось поглянь, – Річард тримав в руках залишки дерев’яного щита, тріск якого я і чула, перш ніж провалилася в яму.

– Кіро, не відставай від мене, – попросив обраний і рушив першим.

Стеля в штольнях була низькою і доводилося трохи пригинатися. Волога, яка просочувалась через земляні стіни, стікала на підлогу, ще більше ускладнюючи наш шлях.

Через деякий час почали траплятися розгалуження. Деякі з них були заваленими камінням або засипані землею, інші були настільки вузькими, що не було можливості в них протиснутися.

Не знаю, як довго ми йшли, адже під землею плин часу перестав відчуватися, але я стала помічати, що тунель вже не заглиблювався під землю, а вирівнявся і йшов горизонтально. Стеля стала вищою і з’явилась можливість йти в повний зріст.

Йшли ми мовчки і я поринула у роздуми. За два дні з Річардом, я чаклувала більше ніж всі попередні чотири місяці. Весь цей час я жила простим життям, намагалася нічим не виділятися. Гадала, що це допоможе мирно співіснувати з магами. Але мені це не допомогло і та засідка під Корнелом доводить це. Річард правий, я не здатна себе захистити. Я вмію керувати лише однією стихією – водою. От з нею у мене немає ніяких проблем. Але у протистоянні, це мало чим допоможе.

Доля ніби насміхається наді мною, постійно штовхаючи мене до магії. Для інших було б за щастя мати дар магії будь то бойовий чи стихійний. Але не для мене. Для моєї родини магія принесла лише горе і я навіть після трьох років серед обраних не можу прийняти свій дар.

– Тут перехрестя, – повідомив Річард і зупинився.

Я не встигла вчасно зупинитися і тому ткнулася обраному в спину. Виглянувши з-за його плеча я побачила попереду майданчик, від якого відходили три однакових коридори.

– Схоже, в цьому місці старі штольні з’єднуються з системою тунелів під Притом, – сповістив Річард, оглядаючись навкруги.

– Куди підемо далі? – запитала я обраного.

Річард оглянув всі тунелі, почаклував трохи і впевнено показав на лівий коридор.

– Нам туди.

– Там вихід? – з надією поцікавилася я.

– Не впевнений, але там точно є щось цікаве.

Так я і знала. Річард мав особливу магію, яка допомагала йому в пошуках. Він не знає що шукає, але знаходить це однозначно. Таке собі магічне шосте чуття. Особливо добре йому вдається знаходити пригоди на свою голову, та і на мою теж.

Ми пішли вказаним шляхом. На відміну від земляних стін штольні, тут вони були з каменю. Коридор став значно ширшим і ми вже могли йти поряд, а не один за одним. В цьому тунелі зникла волога на стінах і стало трохи тепліше. Іноді по обидва боки тунелю траплялися двері. Але всі вони були зачинені і дізнатися що за ними не було можливості. Замки, засуви і петлі сильно поржавіли, що вказувало на те, що тут ніхто не був вже багато років.

– Дивися, там попереду, – світлячок вихопив з темряви чергові двері.

– Ще одні зачинені двері, – байдуже відгукнулася я.

– Ні Кіро, ці інші, – промовив Річард. – Поглянь, тут немає пилу і павутиння і замок виглядає новішим, так ніби його відчиняли.

– Дійсно, ти правий Річарде, – вигукнула я, прискіпливіше оглянувши двері. – Але ж вони зачинені, – я смикнула ручку, але нічого не трапилося.

– Це не проблема, – заявив обраний.

Я здивовано спостерігала за тим, як Річард дістав з карману в’язку з відмичками і прийнявся чаклувати над замком. Пройшло не більше двох хвилин, як в замку щось клацнуло, і Річард обережно прочинив двері. В кімнату залетіло скануюче закляття, а вже за ним – світлячок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍