Лада Короп - МІй жахливий сусід, Лада Короп

Я сиджу за своїм столом, обкладена книгами та зошитами, які чекають на мою увагу. Ось тут – конспект з історії, там – методичні рекомендації з української мови, а на краю столу лежить мій улюблений блокнот, в якому я записую свої думки про уроки. Я працюю вчителем, й кожного разу, коли готуюся до занять, відчуваю, як всередині мене зростає хвилювання. Це не просто робота для мене, це – покликання. Я прагну донести знання до своїх учнів, розпалити в них жагу до навчання. Але сьогодні все йде зовсім не за планом. 

— Гав! Гав! — лунає на задньому фоні, немов хтось вирішив, що саме зараз іде найкращий час для концерту. Я зітхаю і відриваю погляд від конспекту. Це — Байден, золотистий ретривер, якого привів до нас сусід Богдан. Сьогодні він, здається, вирішив, що я — його особистий м'ячик. 

— Байден, будь ласка, — кажу, намагаючись повернутися до роботи. — Мені потрібно підготуватися до уроків. Але собака не чує. Він стрибає по кімнаті, його золотисте хутро блищить на світлі, а хвіст, як вітрило, майорить у повітрі. 

Я не можу не посміхнутися, спостерігаючи за його безтурботністю. У нього є свій світ, де немає жодних турбот — тільки гра і радість. Він підбігає до мене, ставить лапи на стіл й, здається, вимагає уваги. Або, може, й намагається підкорити моє серце. Обережно відштовхую його лапи, сподіваючись, що він зрозуміє натяк. Але Байден не такий, щоб здаватися. Він знову гавкає, вже трохи голосніше. Як можна було йому дати таке дурнувате ім'я? 

— Ну чому ти так заважаєш? — запитую, хоча прекрасно розумію, що це не його вина. Він просто хоче гратися. Я згадую, як Богдан розповідав, що Байден обожнює бігати в парку, й, можливо, йому просто нудно. Але мої уроки чекають. Повертаюся до своїх конспектів, сподіваючись, що песик знайде собі інше заняття. Але це не на мою користь. Несподівано він схоплює один з моїх конспектів й, задоволено гавкаючи, тікає до дверей. Встаю, намагаючись зловити його, але він вже встиг розірвати аркуш паперу. 

— Байден! — вигукує Богдан, заходячи в кімнату. — Що ти наробив? 

— Він забрав мій конспект! — кажу, намагаючись стримати сміх. Видовище, як Богдан намагається вилучити папір з пащі собаки, виглядає доволі комічно. 

— Вибач, Ідо. Він іноді поводиться, як справжній шибеник, — каже Богдан, обираючи момент, щоб вирвати конспект з лап ретривера. Собака, здається, не проти, адже це ще один спосіб привернути до себе увагу. 

— Нічого страшного, — відповідаю, сміючись. — Просто мені потрібно підготуватися до уроку. Сьогодні у нас має бути важливе заняття. Богдан кидає на мене зацікавлений погляд. 

— Що у вас сьогодні? — Поговоримо про творчість Лесі Українки. Хочу показати дітям, наскільки важливо відчувати емоції та вміти їх виражати, — кажу, знову повертаючись до столу. 

— Це чудово! — підтримує він. — Я завжди вважав, що поезія може змінити світ. От ти напишеш вірш, а він змінить цілу епоху. Кидаю на нього погляд. Богдан здається таким натхненним, і його слова надихають і мене. 

Починаю розповідати про свої плани на урок, про те, як хочу, щоб учні створили власні вірші, наслідуючи стиль Лесі Українки. Я відчуваю, як серце наповнюється енергією, і вже уявляю, як діти, захоплені творчістю, пишуть свої рядки. Але Байден знову нагадує про себе, починаючи гавкати, немов намагаючись привернути до себе увагу. 

— Може, ти б забрала його на прогулянку? — раптово пропонує Богдан. — Це б допомогло тобі сконцентруватися. Я кидаю на нього здивований погляд. Прогулянка з собакою — це не те, про що я думала, коли сідала за стіл. 

Але думка про те, що я можу вийти з дому, дихнути свіжим повітрям і, можливо, знайти натхнення, звучить привабливо. 

— Гаразд, — погоджуюсь, хоча відчуваю легкий сумнів. Як же я впораюся з уроками, якщо заберуся з дому? Богдан підводить Байдена й, схилившись, говорить йому: 

— Слухай, хлопче, нам потрібно бути чемними. Іда піде з тобою на прогулянку, але тільки якщо ти не будеш гавкати, як божевільний. Байден, здається, розуміє, про що йдеться. Він тихо смикає хвостом і, як тільки я беру його на повідець, починає тягнути до дверей, готовий до нових пригод. 

На вулиці нас зустрічає сонячне світло, яке пробивається крізь дерева. Відчуваю, як напруга зникає, замінюючись легкістю. Байден стрибає, немов він не може дочекатися, щоб побігати. Сміюся, спостерігаючи за ним, й раптом розумію, що ця прогулянка — це не лише відволікання, а й можливість відновити свій творчий потік. Ми йдемо парком. Байден біжить попереду, його хвіст майорить, наче вітрило. 

Я намагаюся зосередитися на тому, що відбувається навколо: на шелесті листя, на пташиному співі, на тому, як сонце грає на воді. Відчуваю, що натхнення повертається. Раптом я зупиняюсь. Песик, помітивши, що я зупинилася, обертається і з цікавістю дивиться на мене. Розумію, що хочу записати кілька думок, які виникли в голові. Я дістаю телефон і починаю записувати: 

"Справжнє мистецтво — це вміння бачити красу в простих речах..." Байден підбігає до мене, лизнувши руку, немов заохочуючи продовжувати. Я сміюся і продовжую диктувати, відчуваючи, як слова самі течуть. Але незабаром помічаю, що він знову починає гавкати, тягнучи повідець. Відводжу погляд бачу, що він зупинився біля групи дітей, які грають у м'яч. Байден, вочевидь, хоче приєднатися до гри, і його енергія заразлива. 

— Хочеш пограти? — запитую, усміхаючись. 

— Добре, давай! Я відпускаю повідець, і Байден мчить до дітей. Вони радісно сміються, кидаючи йому м'яч. Я спостерігаю за ними, відчуваючи, як моє серце наповнюється теплом. Це момент щастя. Я збираю нові ідеї та думки. Хвала небесам Байден тренований собака й з ним проблем немає. Після кількох хвилин гри я підходжу до дітей.