Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

Чесно кажучи я був дуже здивований, коли побачив, що за десять хвилин дівчата були вже одягнені та чекали на мене, щоб піти разом на наш ринок.

- Ми готові, - доповіла мені Альбіна. 

Але перед тим, як піти я оглянув їх з голови до ніг.

- Фейс контроль. Дуже мені не хочеться, щоб вас впізнали. Особливо десь серед натовпу. Бо уявляю собі цю всю картину. Тому добре замаскуватися вам не завадить.  

Я почав ретельно оглядати дівчат. Довго ходив повз них по колу. Думав чи схожі вони на себе чи ні. Здається все, як зазвичай. На них же не написано, що вони якісь там зірки. 

Переді мною стояли три молоді пані. Звичайні такі. Без косметики. Без гарних зачісок. Просто одягнені. Футболки. Кросівки. Хвостики. Бейсболки. Чорні великі окуляри. Так, їх дійсно було не впізнати. ,

- Якісь ви дуже сексуальні, - похитав я головою. - Он Альбіна в коротких таких шортиках. - Хоч про себе і вирішив, що вона дійсно - вогонь! - Але б краще не повертати зайвої уваги.

- Боїшся, щоб не вкрали? - Спитала в мене Надя. - Не бійся. Ніхто твою Алю не вкраде. Ти ще її погано знаєш. 

- Ой, пішли вже. - Видохнув я. Дівчата вийшли перші, а я йшов по заду, бо зачиняв двері.

Перша по сходах спускалася Альбіна. Як я і казав, вона була в блакитних коротких шортах та рожевій майці. Сексуальна така. Позаду неї йшла Надія. 
Надя була у синіх шортах та білій футболці. Віра теж в шортах, але майка в неї була червоного кольору. Всі разом вони звісно виглядали дуже-дуже круто. І на них обов'язково усі будуть звертати увагу. Але на їх одяг та на їх фігури. А це дійсно відволікає від обличчя. Які ж вона розумні дівчата. Все добре зробили, зрадів я, вже стовідсотково впевнений, що їх ніхто не впізнає. Бо по ногах та грудях важко впізнати, хто це саме такі.

- Ну, то ми йдемо або ні? - Закликала всіх Альбіна, коли ми встали біля мого під'їзду, чекаючи поки я нарешті вирішу, як нам краще далі бути.

Бо в мене були два варіанти. Або просити когось, щоб відвіз нас на ринок, або їхати на тролейбусі. Тому, що навряд чи шанувальники "ВІАбри" користуються цим видом транспорту.

Та коли ми вийшли з під'їзду та проходили повз літнього кафе, то там вже вирувало життя. Хлопці з мого дому розпивали горілчані вироби та запивали їх пивом.

- Чекайте. Я зараз. - Тихенько сказав я дівчатам. Я залишив їх самих, а сам підійшов до хлопців привітатися.  Щоб не дай Боже хтось моїх дівчат не впізнав. Я навіть уявити не міг, що тоді буде. Бо на жаль тримати язика за зубами вміють не усі. Обов'язково, хтось комусь скаже. І пішло, поїхали. А потім піде паломництво до моєї квартири. З моєю буйною фантазією це було уявити достатньо просто. Я вже це бачу. Стоїть собі така черга до мого четвертого поверху. Потім від під'їзду аж до зупинки. Стоять мабуть майже одні хлопці. Та чоловіки. У всіх плакати і вони заходять по одному та кажуть. - А мені можна автограф? А мені можна автограф?

Це божевільня! Дівчата приїхали, щоб відпочити від усього цього. Інкогніто можна сказати, а тут на тобі. Та й я був би сам радий провести деякий час з Альбіною, а не з їх фанатами чи там фанатками.

- Хто це такі? Це якісь вже новенькі? - Показав мені на дівчат Дімон. 

- Та так. Це мої родички. Приїхали з села до нас у місто на вихідні. Далекі мої троюрідні сестри. - Я все це вигадував на ходу. - Вони приїхали, щоб собі чогось з речей купити  - Не став я вдаватися в подробиці.  - Всім удачі. Потім побачимось. Бо ми поспішаємо.

Тим часом один з хлопців підійшов до дівчат. Це був Антон. Антон з нашого будинку. Йому років двадцять. Середнього зросту. Світлий та довге таке в нього волосся. Антон завжди був такий чемний та усіх дівчат чимось пригощав. Добра людина. Але, як вип'є то все. Зовсім бува його не впізнати. І ось і зараз здається він був не дуже то і тверезий. 

- А може красиві пані приєднаються до нашого столика? - Запропонував він нам, дивлячись майже весь час лише на одну Надію.  
Дівчата переглянулись. Я помітив посмішку на їх обличчі. Здається Надя вже щось придумала. Так і є.

- А чому б ні? - Вирішила за усіх Надія.- Можемо і приділити вам декілька хвилин, молоді люди.

Я не встигнув ще дівчатам нічого сказати, як вони вже сиділи всі утрьох біля столика разом з хлопцями. 

- Пиво? - Запропонував їм Антон. - Сухарики. Горішки. Може вам шоколадку купить чи морозиво?

Здається Надя зробила на нього враження своїм шикарним бюстом. От він і намагається до неї по залицятися, відразу зрозумів я.

- Ні. Дякую. Нічого такого не треба. Ми б випили з вами пива та поспішаємо у справах. Якось іншого разу. - Чемно відповіла Антону Віра.

- Так. Дійсно. Ми поспішаємо. - Сказав я та перший встав із за столу. - Ввечері побачимось. Пішли. - Звернувся я до дівчат.  

- До побачення, хлопчики, - Посміхнулася одна Надія та ми усі разом пішли на зупинку.

- Це ще щастя, що вони вас не впізнали. А з іншого боку. Все одно хтось рано чи пізно здогадається. То будемо робити, як нам забажається? Бо не можливо увесь час ховатися. Ви зі мною згодні? - Спитав я у дівчат.

- Ну, так. - Погодилась зі мною Надя. - Не хвилюйся. Ми не хочемо, щоб в тебе були якісь проблеми. Ми самі можемо за себе постояти. Усяке бувало. Пам'ятаєте дівчата?

І потім вони усі разом почали розповідати мені різні веселі історії, які з ними відбувалися під час їх гастролей. Ми так сміялися, що на нас люди почали озиратися. А це було дуже небезпечно. Я б сказав дуже-дуже небезпечно. Та ми усі якось вже про це забули. Ну йдуть собі молоді та красиві. Що тут такого? Влітку багато ж дівчат ходить у шортиках та окулярах. Дівчата, як дівчата. Чого саме на нас хтось повинен звертати увагу? А що стосується хлопців з мого дому, то історія про моїх сестер досить я думаю буде нормальна.