Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

Ми йшли собі усі разом  на зупинку, як тут біля нас зупинилося знайоме авто. Це був мій товариш Микола. Йому дев'ятнадцять років. Він вчитися на архітектора. Бо його батько - архітектор. Микола любить дівчат. Постійно знаходить собі якіхось нових. Ні однієї спідниці не пропускає. Не може пройти спокійно мимо, коли бачить будь-яку дівчину. В нього кожна - королева. Але, як людина він нормальна. Я б навіть сказав добра. Як треба допомогти то він завжди допоможе. Але дівчата то його слабкість. Я б сказав дуже велика слабкість.

Ось він нас усіх побачив та зупинився, щоб привітатися. І мабуть на дівчат зблизька подивитися. 

- Привіт, - сказав він мені та вийшов із автівки. 

- Доброго ранку, пані. - Звернувся він до дівчат і почав кожну з них роздивлятися. Бо Микола погано бачить і носить великі окуляри. 

- Далеко зібралися? - Спитав він мене, уважно роздивляючись Віру та Надію.  

- На Ювілейну. Нам треба на ринок. 

- Сідайте. Підвезу. - Запропонував він нам свої послуги.

- О! Дякуємо! - Зрадів я, що не доведеться добиратися своїм ходом. Автівка це саме то. Менші шансів, що дівчат хтось та і впізнаає. А нам цього зовсім і не треба. 

Ми тільки зібралися сісти до автівки, як під'їхала ще одна машина. З неї швидко вискочив Антон. 

- Сідайте. Я вас довезу, куди треба, хоч на край світу. - Чемно сказав він мені та моїм дівчатам.

Мені відразу стало аж смішно. Все тут вже було зрозуміло. Та він був п'яний, а з такими людьми я ніколи в машину не сідаю. Бо це дуже погана ідея кататися, коли за кермом хтось на підпитку. Дуже погана ідея.

- Це йому Надя сподобалося. - Сказав я.

- Ні. Вони вже їдуть зі мною! -  почав сперечатись з ним Миколай. 

- Я перший побачив та познайомився. - Став доказувати йому Антон. Він у нас людина добра та м'яка. Але мабуть його Надійка дуже зацепила. Та це було і не дивна. Пані вона дуже приваблива. Це факт. І хоч смаки не обговорюється та особисто мені все ж таки більше подобається Альбіна. Ну то таке. Моє особисте. А зараз просто було ціково спостерегати за тим, як вони - хлопці, між собою сперечаються. 

Вони зараз, ось прямо посеред вулиці почали, доказувати один одному, чому дівчата мають їхати саме з кимось з них. Це було звісно кумедно. Та нам треба було їхати, а не стояти і дивиться, як Микола та Антон зараз між собою стосунки виясняють.

- Ви ще на дуель один одного покличте, - став я з них сміятися.

- Так ми їдемо, чи ні? - Почала нервувати Альбіна.

От якби не вона, то особисто я, ще б міг довго спостерігати за тим, як сперечаються мої товариші за те, кому з них підвозити дівчат. Це було досить смішно, але Альбіна мала рацію, час минав. Треба було щось негайно вирішувати. Тим більше, що вже підійшли ще декілька наших товаришів. Не вистачало, щоб тут зібралася ціла купа людей. А там де багато народу, то хтось може і впізнати моїх красунь. Ні. Ні. Треба скоріше звідси їхати.

- Ой. Досить - втрутився я нарешті у цей безглуздий, як на мою думку спір. - Зробимо так. На ринок ми їдемо з Миколою, а звідти вже побачимо. От і все. То ж мені знайшли проблему. Божевільня. - Мені завжди було незрозуміло, чому люди не можуть знайти відповіді на такі прості питання. І відразу починають сперечатися та з'ясовувати стосунки. 

Антон та Микола наразі зі мною погодилися.

 І ми з дівчатами нарешті сіли в автівку до Миколи.
Наші спільні друзі посідали до Антона. От так ми і поїхали на двох автівках на ринок. Цілий наче кортеж.

- Ескорт .- Засміялася Віра, оглядаючись назад, де в декількох метрах за нами постійно їхала друга автівка.

- Познайомимось? - Сказав дівчатам наш водій, як ми ще не вспіли проїхати і двух хвилин.

- Надя, Віра, Альбіна. - Представив я їх.

- О, це як у "ВІАбрі". Може ви звідти?  - Пошуткував Микола і сам з цього посміявся. - Десь в мене був їх диск і там було фото. Треба подивитися схожі ви на них чи ні. 

Я відразу поспішив змінити тему. Бо ще чого не висточало. Не знаю, як вони на тій світлині виглядають та ризикувати я не збирався.

- А що ти робиш увечері? Може відвезеш нас з дівчатами до парку? - Спитав я в Миколи, добре знаючи, що він ніколи не відмовить. Тим більше, що він ніколи за кермом не пиячив, а це було для мене зараз дуже важливо.

- О! Звісно. Залюбки. У сьомій буду чекати вас біля під'їзду. - Зрадів він несподіваному щастю.

Звичайно ж, я його розумію. Запала людина на Надю. Що тут поробиш? Особисто, як на мене, то нехай не ображається Надія, але вона була трішечки не на мій смак. Ну, кожному своє, як кажуть. Особисто, наприклад мені більше подобалися Альбіна. Але, знову ж таки, як кажуть, вся ця справа особистого смаку.

Дівчата сміялися і посміхалися, і це було найголовніше. Я був дуже радий і задоволений тим, що їм все подобається. Ми разом жартували, разом сміялися. Головне, що Микола більше не згадував про ВІАбру. Це було найголовніше для мене.

А то мало, що в нього там у голові. Він звичайно людина нормальна, але дуже балакучий. І зберігати таємниці, то це, звичайно, не його найсильніша сторона. І я впевнений на 100 відсотків, що Ніколя, це я так його називав, міг би розповісти іншим. Він би обов'язково похвалився, що їхав в одній машині з гарними дівчатами з одного знаменитого музичного гурту. А це нам усім було ні до чого.

Я дуже добре знав усіх своїх друзів та знайомих. І на 100% знав, кому можна довіряти, а кому ні, таку величезну таємницю. От коли дівчата поїдуть, то нехай кажуть, хто що хоче. Досить того, що про це знала Янка і деякі підозри були в дівчинки з магазину. І хто знає, що в неї там було на думці. І добре, що вона сьогодні зранку здавала зміну, і тиждень її там не буде на місці. Не встигне нікому проговоритися. Це факт.

- Ще довго? – поцікавилася Віра, розглядаючи у вікно, що напливають повз будинки, людей, вулиці.

- Вже майже приїхали, — відповів їй я й усміхнувся до дзеркала Альбіна.

- А ваші друзі так і їдуть по нас, — здивувалася Надя.