Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

від Мак-Кош-гол та Дікінсон-гол, де я відвідував заняття з англійської, тому ми майже завжди були разом. Ми ходили в університетську бібліотеку, проходили повз Принстонський стадіон дорогою додому, зупинялися ненадовго в художньому музеї та одному з кафе неподалік чи сідали на потяг до Нью-Йорка, де дивилися такі фільми, як «Брудні танці», «Космічні яйця» та «Недоторкані».

Лора мала багато друзів, переважно — однокурсники з факультету психології. Вона познайомила мене з кількома, але вважала за краще проводити свій час зі мною. Щодо музики — у нас були різні смаки. Їй подобалася найсучасніша музика, на той час це були Лайонел Річі, Джордж Майкл та Fleetwood Mac, але стійко слухала зі мною касети та компакт-диски з альтернативним роком і джазом.

Іноді ми могли проговорити аж до світання, підбадьорюючи себе нікотином і кофеїном, а потім сонно йти на лекції після дво- чи тригодинного сну. Хоча в Лори була машина, вона рідко використовувала її, і ми обоє вважали за краще ходити пішки або їхати велосипедом. У ті вечори, коли їй не до снаги було дивитися телевізор, Лора викликала дух, який причаївся в гральній консолі «Нінтендо», і ми стріляли качок або грали рибкою Баблз у країні Клу-Клу.

Якось, коли ми впродовж кількох годин грали в ігри, вона сказала мені:

— Річарде, — вона ніколи не скорочувала моє ім’я до Річі або Дік, — ти знаєш, що ми — я про наш мозок — здебільшого не можемо відрізнити вигадку та реальність? Тому ми можемо плакати над одним фільмом і сміятися над іншим, хоча знаємо, що бачимо просто гру акторів, а історія вигадана письменником. Без цього нашого «дефекту» ми були б такі ж, як РОБи. РОБ означало Роботизований Оперативний Брат, ґаджет, винайдений японцями для самотніх підлітків. Лора мріяла купити такий пристрій, назвати його Арманд і навчити його приносити їй каву в ліжко і купувати квіти, коли вона сумувала. Та вона не знала, що я б з радістю робив усі ці речі й багато іншого для неї без будь-якого навчання.

Ти не знаєш, що таке біль, поки не отримаєш таку глибоку рану, що розумієш: попередні рани були тільки подряпинами. З настанням весни мої проблеми з адаптуванням до життя в Принстоні посилилися трагічною подією — я втратив тата.

Серцевий напад убив його майже миттєво, коли він був на роботі. Навіть негайне втручання його колег не врятувало його, тата визнали мертвим менш ніж через годину після того, як він упав у коридорі хірургії на третьому поверсі лікарні. Мій брат повідомив мені цю новину телефоном, у той час як мама дбала про дотримання формальностей.

Я заскочив у перший потяг і поїхав додому. Коли приїхав, у будинку вже було повно родичів, сусідів і друзів родини. Тата поховали на цвинтарі Евеґрін і невдовзі, на початку літа, мама вирішила переїхати до Філадельфії, забравши з собою Едді. Там жила її молодша сестра Корнелія. У наступні тижні для мене стало страшним шоком усвідомлення: все, що пов’язувало мене з дитинством, мало зникнути, і я ніколи знову не увійду в квартиру з двома спальнями, де доти минало все моє життя.

Я завжди підозрював, що мама ненавиділа Бруклін, і єдина причина, чому вона там залишилася, — тато. Завдяки своєму вихованню вона була педантичною, меланхолійною жінкою; її батько, Райнґардт Кнопф, був лютеранським пастором німецького походження. У мене залишилися неясні спогади про наші відвідини його тільки раз у рік, у день його народження. То був високий і суворий чоловік, який жив у Квінзі, у бездоганно чистому будинку з невеликим заднім двором. Глянувши навіть на крихітну грядку чи газон, у вас складалося враження, що кожна травинка ретельно зачесана. Його дружина померла під час пологів, коли народилася моя тітка, і він так ніколи й не одружився вдруге, ставлячи своїх дочок на ноги без сторонньої допомоги.

Він помер від раку легенів, коли мені виповнилося десять років, але час від часу, поки дідусь був ще живий, мама вимагала, щоб ми переїхали у Квінз — чисте, достойне місце, як казала вона, — пояснюючи, що хоче стати ближче до свого батька. Зрештою, вона відмовилася від ідеї, розуміючи, що це безнадійно: Майкл Флінн, мій тато, був упертий ірландець, який народився та виріс у Брукліні й не мав жодного наміру переїжджати в інше місце.

Тому мій від’їзд у Принстон на початку нового навчального року в коледжі збігся з переїздом мами та брата до Філадельфії. Коли я вперше зустрів Лору, то почав усвідомлювати, що ніколи не зможу повернутися в Бруклін, хіба що як гість. Я почувався, наче в мене відібрали все. Речі, які я не взяв із собою в Принстон, переїхали у двокімнатну квартиру на Джефферсон-авеню у Філадельфії, неподалік від центрального залізничного вокзалу. Я відвідав матір і брата незабаром після їхнього переїзду й одразу ж зрозумів, що те місце ніколи не стане мені домом. Ба більше, дохід сім’ї скоротився. Мої оцінки не були досить гарними, щоб отримувати стипендію, тому довелося шукати роботу на неповний робочий день, щоб забезпечувати себе до випуску.

Тато помер раптово, тому важко звикалося до того, що його не стало, і довший час я думав про нього так, наче він усе ще був із нами. Іноді покійні мають сильніший вплив, ніж коли вони були поруч. Пам’ять про них — або те, що ми гадаємо, що пам’ятаємо про них, — змушує нас намагатися догодити їм так, як вони ніколи б не переконали нас зробити, якби були живі. Татова смерть змусила мене почуватися більш відповідальним і менш схильним поринати в нездійсненні мрії. Живі постійно роблять помилки, але мертвих швидко огортають ореолом непогрішності ті, кого вони покинули.

Тому моя нова дружба з Лорою розквітала в той час життя, коли я почувався найсамотнішим, і саме тому її присутність стала ще важливішою для мене.

За два тижні до Дня подяки, коли погода почала псуватися, Лора запропонувала відрекомендувати мене професору Джозефу Вайдеру. Вона працювала під його керівництвом над дослідницьким проектом, який збиралася описати у своїй дипломній роботі.

Лора спеціалізувалася на когнітивній психології, яка в ті дні, коли комп’ютери тріумфально в’їхали в наші будинки та наше життя й у всіх на слуху був термін «штучний інтелект», залишалася чимось на зразок нерушеної цілини. Багато людей вірили, що через десяток років ми говоритимемо зі своїми тостерами і радитимемося з пральною машинкою щодо кар’єри.

Вона часто розповідала мені про свою роботу, але я розумів