Івлін Во - Жменя праху

— Спитай у мами. А тепер ходімо, досить з тебе на сьогодні коней.

— Не досить,— сказав Джон.— Ніколи не досить.

По дорозі додому він попросив:

— Можна, я питиму молоко в маминій кімнаті?

— Там буде видно.

Няня завжди відповідала ухильно, приміром так: «Побачимо», або: «Хтозна», або: «Не скажеш — не збрешеш»; як мало це було схоже на грубі й рішучі Бенові вислови.

— А що буде видно?

— Та багато чого.

— Ну а все-таки?

— Скажімо, чи будеш ти питати про всякі дурниці.

— Дурна стара хвойда!

— Джоне! Як ти смієш! Що це ти придумав!

Радий своїй вихватці, Джон висмикнув руку з няниної, руки і почав витанцьовувати перед нею, виспівуючи: «Дурна стара хвойда! Дурна стара хвойда!» — аж поки вони дісталися до бічних дверей. Коли вони зійшли на ганок, няня мовчки зняла з нього гамаші; її похмурий вигляд трохи протверезив його.

— Іди зараз же до дитячої кімнати,— наказала няня.— А я побалакаю про твою поведінку з мамою.

— Няню, пробач мені. Я не знаю, що воно означає, але я не хотів цього сказати.

— Зараз же йди до дитячої кімнати.

Бренда чепурилася перед дзеркалом.

— Відколи Бен Гекет почав учити його їздити верхи, ласкава пані, він геть відбився від рук.

Бренда поплювала в туш для вій.

— І все-таки, що саме він сказав?

— Та в мене язик не повернеться вимовити таке, ласкава пані.

— Дурниці! Кажіть, та й усе. А то я подумаю, що він сказав щось іще гірше.

— Та куди вже там гірше... Він обізвав мене дурною старою хвойдою, ласкава пані.

Бренда пирхнула в рушник.

— Він так вас обізвав?

— І то не раз. Він витанцьовував перед моїм носом до самого дому і виспівував на все горло.

— Зрозуміло... Ви добре зробили, що розповіли мені.

— Спасибі вам, ласкава пані, а коли вже зайшла мова, я мушу сказати вам, що, як на мене, то Бен Гекет зовсім не знає міри з цією верховою їздою. Це дуже небезпечно. Сьогодні вранці дитина вилетіла з сідла й мало не скалічилась.

— Гаразд, няню. Я побалакаю з містером Ластом. Вона побалакала з Тоні. Обоє сміялися до сліз.

— Любий,— сказала Бренда,— поговорити з ним треба тобі. Серйозні розмови вдаються тобі краще.

— А я гадав, що «хвойда» дуже гарне слово,— заперечив Джон.— Та й Бен усіх так називає.

— Йому не слід так робити.

— Я з усіх на світі найдужче люблю Бена. І він найрозумніший на світі.

— Ти ж розумієш, що не можеш любити його дужче за маму.

— А я все одно люблю дужче. Багато дужче.

Тоні відчув, що пора вже припинити суперечку й прочитати проповідь, яку він заздалегідь приготував.

— Слухай, Джоне. Ти вчинив дуже негарно, обізвавши няню дурною старою хвойдою. По-перше, ти її образив. Подумай, скільки вона робить для тебе щодня..

— Їй за це платять.

— Помовч. По-друге, люди твого віку і твого суспільного становища не вживають таких слів. Люди бідні вживають певні вислови, що їх не личить уживати джентльменам. Ти джентльмен. Коли ти виростеш, цей дім і ще багато чого належатиме тобі. Ти повинен навчитися розмовляти, як людина, що володітиме цим усім, повинен навчитися бути уважним до тих, кому менше поталанило, ніж тобі, і особливо до жінок. Ти мене розумієш?

— Беневі поталанило менше, ніж мені?

— До чого тут Бен! А тепер ти підеш нагору, попросиш пробачення в няні й пообіцяєш ніколи більше її так не обзивати.

— Гаразд.

— А оскільки ти так погано поводився сьогодні, я забороняю тобі завтра їздити верхи.

— Завтра неділя.

— Ну, тоді післязавтра.

— Ти сказав «завтра», нечесно міняти.

— Джоне, не переч. Якщо ти не поводитимешся як слід, я відішлю Грома назад до дядька Реджі і скажу йому, що поні не може лишатись у такого поганого хлопчика. Тобі ж не хотілося б цього, правда?

— А нащо він дядькові Реджі? Грім його не вдержить на собі. Та й його ж ніколи нема, він завжди за кордоном.

— Він віддасть його іншому хлопчикові, та не в цім річ. А тепер біжи попроси пробачення в няні.

Вже коло дверей Джон сказав:

— То мені можна їздити в понеділок? Ти ж сказав завтра.

— Та, виходить, що можна.

— Ура! Грім бігав сьогодні дуже добре. Ми стрибали через жердину, дуже високо. Спершу він заноровився, а тоді перелетів, мов та пташечка.

— А ти не падав?

— Упав один раз. Грім не винен. Просто я розкарячив свої падлючі ноги й сів на гепу.

— Ну, як твоя нотація? — запитала Бренда.

— Погано, вкрай погано.

— Річ у тому, що няня ревнує хлопця до Бена.

— Боюся, що невдовзі й ми його ревнуватимемо.

Вони снідали за маленьким круглим столиком, що стояв посеред величезної їдальні. В цій кімнаті ніяк не вдавалося підтримувати рівномірну температуру; навіть коли один бік пекло від жару з каміна, другий аж дубів від протягу, яким мело з усіх кутків. Бренда і сяк і так ставила і ширми, і переносний електричний радіатор, але пуття з того було мало, у їдальні стояв лютий холод.

Хоч Тоні з Брендою були обоє цілком здорові і зовсім не гладкі, вони додержували дієти. Це розважало їх за їжею й рятувало від двох некультурних крайнощів, що загрожують самотнім їдцям: від нестримної ненажерності і безладного харчування омлетами та сендвічами з недосмаженим м’ясом. Раціон, який вони для себе обрали, не допускав поєднання протеїну й крохмалю в одній трапезі. Вони завели собі каталог, де було зазначено, які продукти містять протеїн і які — крохмаль. Більшість звичайних страв складалися і з того, і з того, і для Бренди з Тоні стало розвагою вибирати меню. Звичайно кінчалося тим, що вони замовляли якусь страву «на пробу».

— Я певен, що це для мене дуже корисно.

— Авжеж, любий, а коли воно нам обридне, ми спробуємо перейти на алфавітну дієту: їстимемо щодня різне, щоразу на іншу букву. Ох, і наголодуємося ж ми, сидячи на самій халві та на холодці з вугрів... Що ти сьогодні збираєшся робити?

— Нічого особливого. О п’ятій прийде Картер поговорити про деякі справи. Після обіду я, мабуть, поїду до Пігстентона. Здається, знайшовся орендар на