Леонід Олександрович Сапожніков - Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

вогонь. Усі кинулися врозсип, і війська знову не стало. Кирпонос залишився лише зі своїм штабом і за два дні, 20 вересня, загинув, оточений у гаю німецькими танками та піхотою.

Відтоді дорогами повністю володіли німці, обстрілюючи ліси, де ховалися наші, з танків та мінометів. Батько розповідав, що по цій стрілянині можна було перевіряти годинник: рівно о 12:00 вона припинялася (німці обідали), а о 13:00 поновлювалась. Одна з мін розірвалася поблизу батька. На щастя, його лише контузило вибуховою хвилею... Було багато випадків, коли заради порятунку люди спалювали документи й пробиралися на хутори проситись у «родичі».

Батькові поталанило: він зустрів прикордонників, які відступали від самого кордону. Вони не брали до себе нікого, але тут командир зробив виняток. Не можу собі пробачити, що не поцікавився його прізвищем і взагалі детально не розпитав батька. Все думав, що встигну...

Командир прикордонників тримав свій загін у лещатах. Кожен мав голитися і прати підкомірець гімнастерки. І це в лісі, серед боліт! Немає бритви? Голися уламком скла, але зберігай воїнський вигляд!

Якось по «лісовому радіо», тобто від уст до уст, рознеслася звістка: ввечері 22 вересня наша кавалерія розчистить південніше села Остапівна «коридор» для виходу з оточення. Хто не встигне до ранку, той запізниться. Встигло небагато. Загін, в якому був батько, встиг...

Тінь Наполеона

Але як опинились у нашому глибокому тилу німецькі танки? Скільки їх було? Хто ними командував?.. За радянського часу було важко отримати відповіді на ці запитання. Навіть маршал Жуков у своїх «Воспоминаниях и размышлениях» написав про київське оточення надто стисло, уникаючи цифр і деталей.

Я зайнявся цією темою у 1980-ті роки, після смерті батька. Запитання, чіпляючись одне за одне, мов шестірні, привели мене в липень сорок першого, коли вермахт стрімко просувався на схід. 15 липня німці були вже у Смоленську. До Москви — 360 км напрямки. Несподівано Гітлер, на превеликий подив своїх генералів, заявив, що Москва для нього — просто «географічне поняття», і зупинив, усупереч плану «Барбаросса», групу армій «Центр». Він сказав, що набагато важливіше захопити Харків і Донбас, — це призведе до «неминучого краху економіки противника». Марно генерали доводили, що Москва — «головний державний, воєнно-промисловий і транспортний вузол росіян», а понадто її взяття викличе величезний психологічний резонанс. Фюрер був непохитний.

Те, що Харків і Донбас винятково важливі для радянської економіки, Гітлер добре знав і раніше. Чому ж він круто змінив стратегію, маючи всі шанси взяти Москву подібно до Наполеона? А причина, я певен, саме в Бонапарті! Гітлер проводив паралель між ним і собою, вважаючи себе не менш великим полководцем і завойовником. Аж раптом через три тижні після нападу на СРСР жахнувся цьому порівнянню. Рік потому, 19 липня 1942 року, під час обіду у ставці «Вервольф» під Вінницею він зізнався: «Якийсь бовдур висунув тезу, нібито Наполеон, як і ми, виступив у похід проти Росії 22 червня. Та, слава богу, я одразу ж зумів спростувати його, протиставивши цьому базіканню думку авторитетних спеціалістів. Вони довели, що Наполеон вирушив у російський похід тільки 23 червня» (Генрі Пікер. «Застольні розмови Гітлера»).

Гітлер робив хорошу міну, але різниця в добу була занадто мала, щоб розвіяти забобонний страх. Замолоду він був художником, і чим ближче німці підходили до Москви, тим сильніше та яскравіше малювалася йому картина пожежі 1812 року, з якої почався занепад Бонапарта. Щоб вирватися з цієї містичної колії, фюрер переконав себе: набагато важливішою за Москву для нього є Україна! «Гітлер інстинктивно відчуває огиду до того, щоб іти шляхом Наполеона. Москва викликає в нього гнітюче відчуття», — сказав тоді один із головних воєначальників вермахту Альфред Йодль.

Отож першою стратегічною метою було оголошено Київ. 25 серпня танкову армію Гудеріана розвернули на південь.

Утримати за будь-яку ціну!

Німці підійшли до Києва набагато раніше, ще в липні. Швидко наступали з боку Житомира та Білої Церкви, але були зупинені біля межі міста 37-ю армією генерала Власова. Того самого Андрія Власова, який у грудні стане героєм оборони Москви, а потім, потрапивши у полон, — зрадником. Однак Київ оборонявся 73 дні завдяки саме йому. Навіть Хрущов у своїх спогадах знайшов для Власова добрі слова: «Він здобув славу хорошого генерала, який уміє командувати військами, будувати оборону й завдавати ударів по ворогу». А от маршал Жуков «не помітив» у зв’язку з Києвом ні Власова, ні 37-ї армії. Це й зрозуміло: книга Жукова була неофіційною радянською історією війни, мемуари ж Хрущова видано на Заході.

Сам Микита Сергійович був у той час першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України та членом Військової ради Південно-Західного фронту (суто партійна, комісарська посада). А командував фронтом генерал Кирпонос, відомий особистою мужністю в боях, а також тим, що сліпо виконував найбезглуздіші накази начальства. У 1940 році він на чолі своєї стрілецької дивізії штурмував місто Виборг по кризі затоки під вогнем фінської артилерії. Багато бійців тоді були вбиті або потонули, але Кирпонос не завагався ані на мить, за що й отримав від Сталіна Золоту зірку Героя Радянського Союзу та звання генерал-майора.

Шана та хвала б новоспеченому генералові, якби не одна дрібниця: в Москві фінни вже підписували мирну угоду, за якою Виборг відходив до СРСР. Треба було просто почекати. Але командарм Тимошенко, який так і не зумів дійти до Гельсінкі, вирішив наостанок похизуватися...

Влітку 1941-го Михайло Кирпонос, який лише три роки тому був начальником Казанського піхотного училища, вже генерал-полковник і керує п’ятьма арміями Південно-Західного фронту. Сталін наказав утримати Київ за будь-яку ціну, і Кирпонос зосередив на захисті української столиці всю свою увагу. Звісно, він не був стратегом, як і його начальник Семен Будьонний, хвацький рубака Громадянської війни, який, крім Південно-Західного фронту, командував ще й Південним. Їм якось не стало на думку, що німці не зобов’язані брати Київ у лоб, а можуть узяти його в широкі кліщі. Лише після прориву Гудеріана з півночі на Конотоп та Ромни обом стало зрозуміло, що пахне оточенням. Будьонний надіслав Сталіну з Полтави шифровану телеграму з проханням дозволити відхід Південно-Західного фронту на тиловий рубіж. Про те ж Кирпонос попросив начальника Генерального штабу Шапошнікова.

Сталін відреагував негайно. Він замінив у Полтаві Будьонного на Тимошенка, а Кирпоносу наказав по телефону «припинити займатися пошуком рубежів для відступу, а шукати шляхи опору... Київ не залишати й мостів не підривати без дозволу