Батіг Гамсун - На зарослих стежках

— Ти ба, то була ти.

Б’єрнсон[6] усвідомлював свою недовговічність: її забере час! Що тоді казати всім нам? Щодо мене особисто, то я сиджу й пишу, цебто занотовую дещо про спалену дерев’яну віллу і розмірковую над цим. Біля найближчого хутора бігає туди-сюди мале собача, я бачу, що воно дзявкає на мене, але то мені не заважає. Я спокійний, моя душа чиста і моє сумління незалежне. Я отримую листи із запевненнями, що мене будуть читати в усі часи, норвезькі націоналісти також мене хвалять. Нехай буде так, як хочуть ці добродії. Але ж довговічних речей обмаль, час забере їх, час забере все і всіх. Я втрачу трохи своєї світової слави, не матиму портрета, погруддя, ну й, звичайно ж, навряд чи коли-небудь постане мій монумент, де я сидітиму верхи на коні.

Однак є ще дещо й гірше — про це навіть не хочеться говорити. Мені думалося, що я ладнаю з дітьми. Адже вони іноді приходили до мене з книжечками, і я ставив на них свій автограф, потім вони кланялися й дякували, і нам гарно було разом. Тепер, як правило, мною лякають дітей.

Нехай і тут буде так, як є. За сотню років, а може, й менше імена цих дітей забудуть водночас із моїм іменем.

***

Ума не доберу, ким то треба бути, щоб купити книжку Топсе і принести її з собою в лікарню. Я мізкував над цим кілька днів. А тепер приходжу взяти ту книжку знов, а її немає.

Зникла.

Хто її взяв? Питати про те даремно, мені не дадуть відповіді, найімовірніше відрубають: «Не знаю!» Я хотів би гарненько роздивитися книжку, сторінку за сторінкою, може, там є якісь помітки, мені шкода, що я не зробив того відразу, а тепер уже запізно. То був напрочуд новенький примірник, хоч куплений, очевидно, п’ятдесят чи сто років тому, — всі ці дати від мене далеко, а я не маю чого погортати.

Я зустрічав родину Топсе в Парижі, коли був ще доволі молодий, щоправда, лише дружину й дітей юного віку, самого Топсе вже не було на світі. Чудова, приємна родина, де діти мали всілякі зацікавлення: одна донька грала на скрипці, друга, здається, вивчала мистецтво, мене то все тоді не обходило.

Але все-таки хто ж той пацієнт, що одного дня приніс до ґримстадської лікарні книжку Топсе? Поки я б’ю байдики та ледарюю, то сам перед собою розігрую комедію, начебто мені конче треба розгадати цю таємницю, насправді вона мене аніскільки не цікавить. Згодом я собі навіть заявив: «Не пори дурниць, це гірше за кросворд і пасьянс, хоч ти гадаєш, що я цього не знаю!»

Потім я іду в палату попрати дещо з білизни, аби зробити щось корисне. Тут немає гарячої води, але в мене є з собою мило, і я не розгублююся, оскільки багато чого навчився замолоду в преріях, де також не було гарячої води.

Раптом хтось стукає в двері. Я напівроздягнений, але гукаю «зайдіть». На порозі постає пані, власне, молода дівчина. У мене вихоплюється: «О Господи!» Адже я не лише без сорочки, а навіть без своїх вставних зубів.

Дівчина ворушить губами. Вона бліда й збентежена.

— Я не чую, панно.

Вона пише на папері: «Вибачте, що я взяла у вас цю книжку».

— Яку книжку? Топсе? Це не моя книжка.

— Я взяла цю книжку вчора з вашого столу.

— Он як! Я знайшов її в шафі в коридорі. Це данська книжка.

— Так. Блискуча! — написала вона. — Я не знала, що був іще один Топсе.

Тим часом я встигаю опорядити себе як належить.

Дівчина пише: «Але я справді маю попросити у вас вибачення! Я і вчора кілька разів стукала в двері, слово честі. А тоді зайшла всередину».

Я розгублено кажу:

— Ви, певно, данка.

Вона хитає головою і пише своє ім’я.

Вона розповідає, що живе на узбережжі, де стоять літні будиночки. Вона й мати. Вони живуть там щороку. У них усього-навсього хатинка на острові. На жаль, їм уже пора їхати.

— Чого ви ходите з ручкою й папером? Ви щось нотуєте в книжках?

Вона зашарілася й написала: «Я знала, що ви не чуєте».

— Не хочете сісти, панно?

Вона пише й пише, у неї гарні руки, красиві нігті, на пальцях лівої руки — два перстені. Її обличчя нічим не підмальоване. Вона молода і безпосередня, я ледве не сказав «невинна».

Я помаленьку включаюся в розмову:

— Ви таки застали мене в кумедному вигляді! Що ви тільки подумали! Бачте, мені часом доводиться дещо прати, я міг би відсилати білизну додому, але на те йде сила часу. Ось лише сьогодні я отримав з дому черевики, а домагався цього бозна-скільки.

— Як мені вас жаль!

— Ні, ні, я над цим сміюся. Таке моє нове становище.

— Це схоже на Вас! Буває, ми всією родиною лягаємо від реготу, коли вичитуємо у ваших книжках щось веселе! А буває...

— У вас велика родина?

— У мене ще є сестра, але вона заміжня й має свою родину. Тож лишилися батько, мати і я.

— Ваш батько разом із вами на острові?

— Ні. Цього року ні. Його заарештовано.

Западає мовчання.

— З вашого боку дуже мило зайти до мене.

— Ні. Ми добре розуміли, що вам цього не хотілося б. Але ж ми маємо їхати, тож мене й відрядили сюди. Від цілої родини. Ха-ха, — засміялась вона потім.

— Та ні, це було мило з вашого боку. Звичайно, мені не хочеться, щоб до мене приходили, але це тільки так, загалом. Знаєте, я глухий, і ні в кого не вистачає терпцю на розмови зі мною, тому я навіть розучився говорити.

— Цікаво, чи ви повністю глухий. Можна, я перевірю?

Вона повільно й тихо стала говорити в моє ліве вухо, сказала щось зовсім незначне, а тоді звела на мене запитливий погляд.

— Ага, — кажу я й киваю головою.

— Ви справді чули?

— Так, здається, кожне слово. Звідки вам було знати, що ліве вухо краще чує?

— Бо ви повертаєтеся лівим боком, коли слухаєте. Я це помітила.

Ми розмовляли і більше не писали. Я похвалив її неабияку спостережливість, і вона розказала, що недавно стала медсестрою. Я подякував їй за те, що вона мене перевідала, я навіть поблагословив її.

— Я розкажу