Айлін Вей - Ліхтарики для ЇЇ Величності, Айлін Вей

По сходах біжить дитина, спиняється переді мною в страху. Я показую руки, щоб переконати малечу, що не задумав нічого поганого. Звичайно їй страшно, вона одна, довкола непроглядний туман, а перед нею я, одягнений у темний одяг і з закритим обличчям. Оглядаюсь, перевіряю чи немає кого поруч, тоді присідаю, щоб бути з дівчинкою на одному рівні, і знімаю капюшон, показуючи своє обличчя. Легенько посміхаюсь.

- Ой, - дівчанка дивується, а потім починає посміхатися і підходить ближче. - А Ви Фенікс?

- Що? Ні, - сміюся.

- Правда? Але у Вас червоне волосся. Мама казала, що добрі Фенікси мають таке волосся як у Вас.

- Он як? - схиляю голову на бік і тихо посміююсь. - Насправді так, я Фенікс. Тільки це таємниця, добре?

- Так - так - так! Я знала, що Ви існуєте. Я буду мовчати. Нікому-нікому не скажу, - дитина радісно застрибала.

- Скажи.., як тебе звати дитя?

- Я Лань Мія, а Ви?

- А мене звати Сяо. Приємно познайомитись. Дивись в мене є для тебе маленький подаруночок, - дістаю зі своєї чарівної скарбнички червоний листочок і маленьку статуетку птаха, яку купив десь під час мандрів. Протягую дитині.

- Дякуююю.

- Послухай мене Мія. Не всі незнайомці такі як я, тож краще не підходь до них і не розмовляй, а якщо захочуть тебе кудись повести відмовляйся і чимдуж біжи до мами, добре? А якщо все таки щось станеться поклич мене по імені тричі, - я вивожу над нею свій символ захисту.

- Добре, Сяо! Я буду добре слухати маму і не попаду в неприємності!

- Молодчинка! А тепер вибач мене, мушу йти захищати інших.

- Ми ще зустрінемося?

- Можливо колись. Бувай, - махаю рукою дівчинкі та надягаю маскування. В мої плани не входило розкривати себе, але дитина була налякана, а я не такий вже і монстр. Не Фенікс правда, але чимось схоже. Хай там як з дітьми я завжди набагато більш терплячий і дружелюбний, адже часто саме вони бачать більше ніж дорослі, їх віра ще жива, хоча люди рідко її зберігають протягом життя. 

 Нарешті дійшов до палацу, розпитую варту, представляюсь. Мене провели до червоного королівського павільйону, де я лишився чекати на Імператора. Його Величність мав прийти хвилин через 10, тож я міг трішки порозглядати інтер'єр і рослини, що росли поруч з павільйоном. Погляд привернув кущ півоній, вони зав'янули, а це було недобрим знаком. Півонії символізують любов, в голові закралась думка, що в Імператорській родині не все так добре та сонячно, як подають це простим смертним. 

 Позаду почувся шорох, я повернувся і побачивши причину шуму завмер. Вуст торкнулась хитра посмішка, а очі блиснули цікавістю. Дівчина-незнайомка, через яку я вирішив спати на вулиці, спускалась з палацу через вікно. Ніжно фіолетове волосся сплетене в косу, привертало увагу. Я безшумно підійшов до виходу з павільйону і спостерігав як вона спускається. Звук подавати я не планував, ще злякається і впаде. А висота добряча, ноги точно переламає, якщо тільки цим обійдеться. Коли незнайомка зістрибнула на землю, я прокашлявся. Дівчина злякано перевела на мене свої карі очі. Стоп карі? Минулого разу вони були не такі... чи, можливо, я тоді був неуважним.

- Ну привіт, Шимей.

- Ви? - подала голос дівчина, швидко оговталась.

- Ви?

- Я тут живу.

- А я очевидно ні. 

 Почулися кроки, я помітив величаву постать Імператора, що неспішно крокував до павільйону. Очі дівчини забігали, що трішки дивувало. Чому боїться, якщо живе тут? Проте питання задавати я не став, її право розповідати лише те, що вона вважає за потрібно. Навіть якщо вона мені бреше, не можу винити карооку.

- Мовчи, - вона поглянула на мене чи то з проханням, чи з наказом. Я вирішив не сперечатись. Незнайомка шугнула в кущі, ховаючись за півоніями, що привернули мою увагу. Чому вона думає, що я мовчатиму? Дівчина не має підстав мені вірити, та все ж я буду мовчати - в мене немає підстав здавати її.

- Ваше Величносте Цзюнь, вітаю Вас, - я схилився в поклоні.

- Вітаю. Сяо, правильно?

- Так.

- Я багато чув про твої справи великі, безсумнівно страшні, але великі. 

- Дозвольте ж дізнатися, що про мене говорять? - спокійно тримаючи осанку, запитав.

- Той що підпалює все, крім своєї душі. Можу помітити ти не розмовляєш багато.

- Не бачу в цьому сенсу.

- Може й правильно говориш. З твоєю професієя, якщо це можна так назвати, потрібно тримати язик за зубами. Я звернувся до тебе через привидів, які все частіше з'являються на околицях міста. Багато магів та чаклунок намагалися позбутися їх, проте все безуспішно. То хто ж тоді впорається з цим як не ти? 

- Он в чому справа. Перепрошую, але це може забрати деякий час. 

- І скільки ж часу тобі потрібно? Невже з привидами так складно?

- Річ не в цьому, Ваше Величносте. Ви говорите, що їх вже виганяли, але вони повертаються, тоді більш за все їх душа не спочила. Щоб позбутися їх мені потрібно знайти, що не дає їм спокою і вирішити це. Також можливо у місті є й інші джерела темряви, загальний негатив людей. Або ж трапилась біда, що лишила за собою слід.

- Якщо так, то головне - знищ все, через що вулицями міста, поруч з людьми, розгулює нечисть. Я забезпечу тобі житло і справедливу зарплату, якщо погодишся надалі лишитись та оберігати моє королівство.

- Ваше Величносте, дозвольте мені подумати деякий час. Я маю займатися й іншими лихами по світу.

- Послухай хлопче, я не буду тебе тримати. Звичайно ти зможеш відлучатися в справах, але невже тобі б не хотілося мати постійне місце проживання? Ти скиташєся світом наче самотній птах без ніякої опори і гарантій. Невже моя пропозиція настільки погана? Можеш внести свої корективи і ми погодим договір, що влаштує усіх. І я нарешті матиму спокій, що однієї ночі по мою душу не навідається почвара.

- Все ж мені потрібно трішки часу. Я не відмовляю Вам, але мені потрібно звикнути до цієї думки і вирішити. А поки, ядуже вдячний Вам за житло і заробіток.