Айлін Вей - Ліхтарики для ЇЇ Величності, Айлін Вей

Новий початок (Від лиця Мага)

Пісні:

Dum Dum • Jeff Satur

The water is fine • Chloe Ament

                                            

*Шаое - молодий пан, містер.

* Цзюнь - імператор.

                                          * * *

 Коли Сонце торкнулося мого обличчя, я відкрив очі. Поглянув на небо, яке приймало все нові барви. Червоний клен, що став моїм прихистков, виглядав поособливому чарівно при денному освітлені. Я повільно сів, потягнувся, обличчя приємно грілось на сонці. Сьогодні в мене аудієнція до імператорського палацу, можливо я мав би хвилюватись, але на душі було на диво спокійно. Я провів рукою по червоному покривалу землі, зібрав декілька листочків. Надто вже вони красиві, щоб не прихопити з собою.  Відімкнув свою магічну квітку, що завжди носив з собою. Вона зачакловаа мною і працює як магічна сумка. Торкаюсь кінчиків пелюсток і сяючи квітка лотоса розгортається. Дістаю з неї книгу, вона повністю пуста. Я ніколи не напшу тут і слова, надто вже болючі спогади від неї лишилиссь. Проте я розгортаю її і вкладаю між трішки пожовклими сторінками багряні листочки.

 Останній погляд на озеро. Чомусь згадую незнайомку, яку зустрів тут вчора. Очі дівчини були настільки незвичними, що на декілька митей змогли привернути мою увагу. Зазвичай мені немає справи до таких речей. А от люди, люблять же вони розглядати один одного. Що за цим притаїлось я не знаю, але вони витрачають довгий час дбаючи за зовнішнім виглядом для побачення. Веселяться і втрачають голову, не думають над своїми ріщеннями головою, а слухають серце. А потім їм його розбивають, ці створіння страждають звинувачуючи долю. Але що тут доля, коли рішення приймали вони самі. От тому я завжди думаю головою, ніколи не можна давати волю почуттям. Зради б не було, якби не було й довіри. 

 Я теж був дурним, а потім поплатився надто великою ціною. Тепер бережу обітницю, що собі дав: я не вірю ні у що в цьому світі, крім себе; довіряю лише собі і не затримуюсь на довго в одному місці. Звикати до людей погано, прив'язуватись ще гірше.

 Коли я роблю перший крок з лісу, від краси цього місця перехоплює подих. Наближається свято, тож місто прикрашено надзвичайно яскравими квітами, скрізь горять ліхтарики, біля кожного торгового прилавку інсталяції. Задумуюсь про те, що неодмінно потрібно прогулятися ринком, коли на місто опуститься темрява. Я не любитель людних місць, але хіба ж я можу пропустити таку красу, яка буває лише раз на рік. 

- Вибачте, підкажіть будь ласка як дістатися до палацу? - запитую в старої жіночки, що продає смаколики.

- І тобі добро вечора, Шаое. Не місцевим будеш?

- А так, я з маленького містечка недалеко звідци.

- Що ж тоді тобі потрібно в палаці? Туди не пускають аби-кого.

- Я у справі, Імператорські Величності знають про моє прибуття, - спокійно пояснюю, посміхаюсь, хоча виходить кепсько.

- Чому в такому разі запитуєш шлях у мене, коли як гостя тебе мали б провести туди.

- Я наполіг на тому, що дістанусь сам. До того ж мені не потрібно багато галасу та розповсюдження інформації, що я тут. Тому будь ласка допоможіть мені, якщо знаєте шлях.

- Ой ну добре-добре, коли вже так. Бачиш он той поворот? - киваю. - От туди тобі потрібно. Як поверниш іди прямо допоки не побачиш великий сад, там ще червоний клен росте. Улюблене місце нашої благословенної принцеси.

- А потім?

- Почекай, не спіши. Я не договорила. Обов'язково подякуй принцесі від мене, вона знає за що. Дівчинка така хороша, допомогла старій. 

- Добре, я передам.

- А шлях, від того саду поверни ліворуч, там будуть сходи у височінь. Йди на гору, але слідкуй, де на поручнях горщики з хризантемами, туди тобі потрібно. Дійдеш до альтанки і поспитаєш там у когось, куди тобі далі прямувати.

- Дуже дякую Вам. І загорніть мені три Тан Юань будь ласка, ось гроші, - протягнув суму трішки більшу за потрібну й вклонився.

- Ой Шаое, не має в мене як віддати тобі здачу, не знайдеш купюри поменше? 

- Не потрібно, беріть. Це подяка за Вашу допомогу.

 Я забрав пакулочок з солодкими кульками і пішов указаним шляхом. Біля саду знайшов віддалену лавку, де й сів поснідати. Я підвів погляд на багряні листя дерева. Сад був загорожений, мабуть, потрапити до нього можна лише з палацу. Цікаво було б прогулятися там, старенька говорила, що це улюблене місце принцеси. Дивно було чути, адже за час своїх подорожей я звик, що особи правлячої сім'ї уникають місць, де на їх обличчя може потрапити сонце. Принцеси старанно підтримують білизну свого обличчя та рук, а тому все життя можуть так ніколи й не вийти на зовню.

  Повіяв холодний вітер, зима в цих краях швидше нагадувала ранню осінь. Яскраві дерева, світло ліхтарів дарувало особливе відчуття тепла. Але воно різко припинялося, коли я згадував про свою роботу. Я скитаюся світом, не маю такого прихистку, який міг би назвати домом у моєму розумінні. 

 Але я знав на що йшов, доля мага приречена на самотність. Рятувати людей, захищати їх спокій, але не мати свого. Я безсмертний, але що з того, коли життя на моїх очах згорає. Забирає все більше людей і створінь. Деякі з цих життів закінчуються, навіть не почавшись. А деякі забираю я.

 Моя сила. Мій дар і прокляття водночас. Я розпалюю вогонь в душі людей, він гріє, але якщо вийде з під контролю, спалить людину зсередини, знищить вщент. Моя маска, приховує обличчя, але видає справжню сутність.

 Чорний лис. Я той хто переводить душі через межу. Життя і смерть мої вірні компаньйони. А якій стороні належу - не ожу відповісти навіть я. Можливо обом. Я тінню поглинаю світло, а світлом знищую темряву. Моя сутність не видима для бід цієї землі, тому і смерть мені не страшна, вона не помічає мене, поки я сам не явлюсь на її суд.

  

                                            * * *

 

 Покриваю голову каптуром, щоб не ловити на собі зайвих поглядів. Всі речі, що хоч якось видають ким я є, вже давно заховані в чарівній квітці. Я іду сходами нагору і мені вже здається, що вони не мають кінця. Місто оповите густим туманом. Знизу не видно нічого, наче я йду в хмарах. Дивлюся на гору і бачу лише сходи. Гарячі квітки хрезантем - єдиний мій поводир. І от мій зір чіпляє контур нефритового палацу. Загострені дахи - захист від демонів, що скоріше просто вигадка. Він не захищає, але завдяки таким дахам потойбічні істоти гублять свій шлях. Вони обходять такі дахи, адже ті для них схожі на ілюзію. Потрапити в такий будинок можна, а вийти звідти майже нереально. Тому і поширилась легенда, що така форма дахів відлякує демонів. А я? Я думаю, що люди надто налякані історіями, які давно війшли в небуття. В наш час вони не заходять на місцевості, де багато людей. Деякі люди страшніші ніж самі демони, адже навіть якщо демон нічого не скоїв, всі біди люди однако покладуть на нього.Часом я замислююсь що я роблю в цьому життті? Наче щось корисне, але про мене згадують лиш коли потрапили в біду. Недарма названий предвісником зла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍