Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

поту – спочатку від зусиль зосередитися, потім з відчаю, затим з розчарування. Потім він вилаявся з люті, вирвав свої руки з рук Тріліан і Форда, клацнув вимикачем світла.

– О, а я вже думав, що ти ніколи не здогадаєшся ввімкнути світло, – озвався якийсь незнайомий голос. – Ні, не треба надто яскравого, мої очі уже не ті, якими були колись.

Чотири постаті у кріслах скинулися від несподіванки і одночасно випросталися. Поволі вони повернули голови, хоча то був скоріше інстинктивний порух, бо на їхніх обличчях було написано, що оглядаються вони дуже неохоче.

– Ну ж бо хто потурбував мене в цю пору? – промовила невисока згорблена та худюща постать з-поміж пагонів папороті у протилежному кутку.

Його дві маленькі голови, вкриті поріділим волоссям, здавалися такими древніми, що складалося враження, що у них ще зберігаються неясні згадки з часу народження самих галактик. Одну з голів зморило сном, а друга пильно придивлялася до четвірки. Якщо і справді ці очі вже не були такими, як колись, то за життя вони могли розрізати поглядом найтвердіші алмази – і не інакше.

Якусь хвилю Зафод не міг видобути з себе ані слова. Потім він особливим чином двічі кивнув головами, що на Бетельгейзе вважається жестом поваги до старших у сім’ї.

– А... е... привіт, дідусю... – несміливо привітався він.

Невисока стареча постать наблизилася до них. Новоприбулий вивчав їх у тьмяному освітленні. Він простягнув руку і вказав кістлявим пальцем на свого праправнука.

– Ага, – вигукнув він, – Зафод Бібльброкс.

Останній пагін на нашому славетному і достойному фамільному дереві. Зафод Бібльброкс Ніякий.

– Перший.

– Ніякий, – відрізав старий.

Зафодові цей голос був украй неприємний. Чуючи його, йому завжди здавалося, що то шкребуть кігтями по дошці або скоріше по його душі.

Він зайорзав у кріслі.

– Ну, знаєш, – промимрив він, – е... послухай, мені справді дуже шкода, що так сталося з квітами. Я збирався надіслати їх вчасно, але ж ти знаєш, що у крамниці якраз закінчилися вінки і...

– Ти забув! – відрубав Зафод Бібльброкс Четвертий.

– Ну, добре...

– Бачите, він надто зайнятий. Ніколи подбати про інших. Живі завжди поводяться однаково.

– Залишилося дві хвилини, Зафоде, – перелякано прошепотів Форд.

Зафод нервово здригнувся.

– Правда твоя, але я справді збирався замовити квіти, – сказав він. – А ще я обов’язково напишу листа прабабусі, як тільки ми виберемося з цього...

– Так, так, твоя прабабуся, – сама до себе замислено промовила кістлява постать.

– Еге ж, – підхопив Зафод, – гм, як там вона? Знаєш, що? Я напишу їй якось листа. Однак спершу нам треба...

– Ми з твоєю покійною прабабусею маємося добре, – проскрипів Зафод Бібльброкс Четвертий.

– Ах. О!

– Але ми до краю розчаровані тобою, молодий Зафоде...

– Та годі вже, що ж... – Зафод відчув, як його залишають сили і він більше не може провадити цю розмову, а гарячий подих Форда у нього над вухом нагадав про швидкоплинні секунди, яких залишалося все менше і менше. Шум і двигтіння страшенно посилилися. Навіть у напівтемряві він побачив, як побіліли і непорушно застигли обличчя Тріліан і Артура.

– Послухайте-но, дідусю.

– Ми слідкуємо за тим, що з тобою коїться, і втрачаємо всіляку надію...

– Усе це так, але саме зараз, як ти бачиш...

– Краще було б сказати, ми все більше зневажаємо тебе.

– Чи не міг би ти вислухати мене, бо...

– Мене найбільше цікавить, чи розумієш ти, що ти робиш зі своїм життям?

– Зараз мене атакує вогонська флотилія! – вигукнув Зафод.

То було перебільшенням, але наразі залишалася тільки одна можливість змінити тему розмови.

– Це мене аж ніяк не дивує, – стенула плечима скарлючена стареча постать.

– Але біда в тім, що це відбувається саме зараз, ти ж бачиш, – палко наполягав Зафод. Предок-привид кивнув, узяв до рук чашку, яку приніс Артур Дент, і став роздивлятися її.

– Е... дідусю...

– Чи відомо тобі, – перебив його привид, наче пришпиливши Зафода своїм суворим поглядом, – що зараз помічається невеличке відхилення орбіти Бетельгейзе V?

Зафод про це нічого не знав та й ніколи було зосереджуватися на цій інформації: навколо це гримотіння, ось-ось настане кінець усьому і таке інше.

– Ні, не знаю... але ж послухай, – він зробив ще одну спробу.

– Так знай, що це я перевертаюся у своїй домовині! – гаркнув предок.

Він гримнув чашкою по столу і навів майже прозорий кістлявий палець на Зафода.

– І у цьому винуватий ти! – проскрипів він.

– Одна хвилина і тридцять секунд, – пробурмотів Форд, вхопившись руками за голову.

– Ей, послухай-но, дідусю, чи не зміг би ти дійсно допомогти, бо...

– Допомогти? – вигукнув старий здивовано, наче його попрохали покуштувати пацюка.

– Еге ж, допомогти, і краще зараз, бо інакше...

– Допомогти! – повторив старий, наче його попрохали покуштувати пацюка, запеченого у тісті з картоплею у фритюрі по-французьки. У нього очі на лоба полізли. – Ти волочишся Галактикою зі своїми... – предок зневажливо махнув рукою, – ганьбишся з цими так званими друзями, тобі ніколи покласти на мою могилу квіти, хоча й пластикові цілком підійшли б, особливо від тебе. Так ні ж. Він надто зайнятий. Надто сучасний. Він великий скептик. Доти, доки несподівано не опиняється у халепі і ні з того ні з сього згадує про астральний світ!

Він похитав головою. Обережно, щоб не потурбувати сну другої голови, яка вже почала ворушитися.

– Ну, я не знаю, що тобі сказати, молодий Зафоде, – вів він далі, – мені треба усе гаразд обміркувати.

– Одна хвилина і десять секунд, – впівголоса вимовив Форд.

Зафод Бібльброкс Четвертий здивовано поглянув на нього.

– Чому цей чоловік постійно називає якісь цифри? – запитав він.

– Ці цифри, – коротко пояснив Зафод,– це час, скільки нам залишилося жити.

– Ось воно що, – сказав прапрадід і щось пробурмотів сам до себе. – Ну, мене це, звичайно,