Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Переклад статей Івана Лисяка-Рудницького пов’язаний з певними термінологічними труднощами. Добір українських еквівалентів англомовних наукових понять утруднюється, у першу чергу, недостатньою розробленістю україномовної історичної та політологічної термінології та семантичними розходженнями у вживанні близьких за звучанням і походженням українських й англійських термінів. В окремих випадках І. Лисяк-Рудницький у своїх статтях сам давав роз’яснення щодо вживання того чи іншого англомовного терміна та його українського відповідника (як наприклад, independence, populist, the nationalism). Але нерідко при перекладі виникали труднощі, пов’язані з тим, що англійські терміни мають ширше або вужче лексичне значення у порівнянні з їх українськими відповідниками. Так, термін “modern” Іван Лисяк-Рудницький перекладав як “новий” або “новітній” (для означення цілого періоду в світовій історії), так і “модерний” (для характеристики певного етапу у розвитку нації, національної свідомості та національного руху). Це ж саме стосується терміна “nationalism”, вживаному Іваном Лисяком-Рудницьким як для означення національно-патріотичного руху та виробленої ним свідомості взагалі, так і в його вузькопартійному значенні (як синоніма “інтегрального націоналізму”). У всіх таких випадках, коли з контексту статті не виникає, яке з можливих значень мав на увазі автор, при перекладі перевага надавалося тому українському відповіднику, який частіше зустрічається в оригінальних авторських публікаціях (відповідно “modern” здебільшого перекладається як “новітній”, а не “новий” чи “модерний”, а “nationalism” — як “національно-патріотичний рух”, а не як “націоналізм”, “populist” — як “народницький”, а не “популістський” і т. д.)

Усі наведені в текстах цитати при перекладах звірено з оригіналом, окрім тих випадків, коли першоджерела не були приступні упорядникові. У цих випадках цитати даються у зворотньому перекладі з англійської мови, що застерігається окремо в примітках. Виправлено також незначні неточності у цитуванні та датуванні окремих подій, які зустрічаються в авторських публікаціях.

Поява цієї книги була б неможлива без допомоги й участі значної кількості людей. Заслуга у появі цього видання, у першу чергу, належить директору Центру досліджень історії України ім. П. Яцика Франкові Сисину. Центр досліджень історії України ім. П. Яцика також фінансово забезпечив упорядникові можливість праці в архіві І. Лисяка-Рудницького. Особливу подяку складаю дружині покійного Олександрі Черненко за надання дозволу працювати в його архіві. Їй та Петрові Лисякові-Рудницькому, як спадкоємцям авторського права Івана Лисяка-Рудницького, висловлюю глибоку подяку за дозвіл на передрук усіх статей у цьому виданні. Крім того, Петро Лисяк-Рудницький спричинився до визначення загального обсягу та змісту видання. Велику допомогу при доборі, перекладі, редагуванні та коментуванні текстів надали Іван-Павло Химка та Мирослав Юркевич. Окремі матеріали, використані при підготовці книги до друку, передали Марта Богачевська-Хом’як, Тарас Закидальський, Богдан Зілинський, Роман Сольчаник та Роман Шпорлюк. Покажчик імен уклали Андрій Дещиця та Тарас Романюк. Підготувати тексти до друку допомогли Олександр Голубцов, Ігор Гринда, Олена Джеджора, Оксана Дмитерко, Ірина Микитишин, Еріка Панкеєва, Наталя Подольчак, Тарас Романюк, Галина Сварник, Олег, Роман та Світлана Турії. Останню стадію підготовки книжки до друку й організацію самого друку здійснювали Інститут історічних досліджень та МПП “РТ”.

Моя особлива подяка Володимирові Куликові за його кропітку роботу при вивіренні точності й мовному редагуванні перекладів.

Зрозуміло, що всі названі вище люди не несуть відповідальності за ті можливі недоліки, які виникли при перекладі текстів та упорядкуванні книги. Якщо можна розділити загальну відповідальність за стан цього видання, то всі згадані особи спричинилися до його найкращих моментів, тоді як автор цих рядків, безумовно, повністю відповідає за найслабші місця.

Пропонуємо цю книгу увазі шановних читачів з надією, що вона спричиниться до вироблення об’єктивного погляду на нашу історію і служить поштовхом для дальших творчих пошуків не лише в галузі академічної науки, але й у виробленні модерної української політичної думки.

ЯРОСЛАВ ГРИЦАК,

Львівський державний університет ім. І. Франка

УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ{16}

Завдання, що його ставить собі дана доповідь, — це спроба схарактеризувати Україну з типологічного погляду та здефініювати ті риси, що визначають її як історичну одиницю. Я цілком свідомий ризикованости цього почину та небезпек, що криються в дешевих узагальненнях. Тому намагатимуся не виходити поза межі того, що можна перевірити емпірично.

Ще заки пірну в тему, хотів би коротко з’ясувати мої теоретичні засновки. Я вірю в існування чогось такого, що згрубша можна назвати “національним характером”. Однак це не треба фальшиво розуміти в натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до суспільно-культурної, а не до біологічної сфери. Національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично, й можна визначити ті фактори, що спричинилися до його постання. Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкидати або асимілювати підривні впливи. Дуже важлива наступна обставина: національний характер, або культурний тип, не являє собою чогось абсолютного, унікального й оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені у світі й спільні багатьом народам. Це спостереження важливе з методологічного погляду. Оцінюючи подібності та різниці, що існують між націями, та застосовуючи порівняльну методу, ми спроможні здефініювати відносну оригінальність даного національного типу й ступінь його споріднености з іншими народами.

Заголовок цієї доповіді говорить про те, що Україна перебуває “між Сходом і Заходом”. Але яке значення даємо цим поняттям, “Схід” і “Захід”, у застосуванні до української історії?

Оскар Галєцький стверджує[2], що поняття “Захід” часто вживають як синонім “Европи”. Згідно з думкою Галєцького, це утотожнення означає підмінювання цілости частиною (т. зв. pars pro toto), що легко приводить до неясностей. У самій Европі можна легко відрізнити кілька географічних зон, що з них Західна Европа тільки одна. Захід у вужчому й точному розумінні — це атлантійська окраїна континенту: Англія, Франція, Нідерлянди. Але європейський суходіл обіймає й інші обшири, які не менше європейські й тому, в ширшому значенні слова, не менш “західні”, ніж атлантійська зона.

У формулі “Україна між Сходом і Заходом” поняття “Захід” стосується Европи в цілому. Україна “західня” остільки, поскільки вона становить органічну складову частину європейської спільноти народів. І тут не йдеться про простий факт фізичної географії. Для історика Европа — це щось більше, ніж великий півострів євразійського суходолу; вона — сім’я народів, які, не зважаючи на політичну роз’єднаність та часті жорстокі антагонізми в минулому, поділяють спільну культурну і суспільну спадщину. Не все, що географічно розташоване в Европі, належить до неї історично. Наприклад, колишня Оттоманська імперія, що впродовж кількох століть