Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

Нас затримав недовірливий санітар, поки не підійшла Синтія. У неї був свіжий і гарний вигляд у довгому білому спецхалаті. Вона привела нас до свого святилища й представила колезі, досить моторошній особі, яку Синтія весело називала «Шишка».

– Скільки пляшечок! – вигукнув я, оглядаючи невеличку кімнату. – Ви справді знаєте, що в кожній із них?

– Скажіть щось оригінальне, – зітхнула Синтія. – Усі, хто сюди заходять, кажуть це. Ми вже планували вручити приз першому, хто не скаже: «Скільки пляшечок!» І я знаю, що ви скажете далі: «Скількох людей ви отруїли?»

Сміючись, я зізнався в цьому.

– Якби ви, люди, тільки знали, як легко отруїти когось помилково, то не жартували б про це. Що ж, вип’ємо чаю. Ця шафка заповнена різноманітними таємними припасами. Ні, Лоуренсе, це шафка з отрутами. Та велика шафка. Саме та.

Ми пили чай у веселому настрої, а опісля допомогли Синтії мити посуд. Коли відклали останню чайну ложечку, у двері постукали. Вираз облич Синтії та «Шишки» раптово змінився на непривітні та грізні гримаси.

– Увійдіть, – сказала Синтія різким діловим тоном.

Усередину зайшла молода перелякана медсестра з пляшечкою, яку протягнула «Шишці», але та вказала на Синтію, сказавши загадкові слова:

– Сьогодні мене тут немає.

Синтія взяла пляшечку й вивчила її з суворістю судді.

– Її мали принести сьогодні вранці.

– Старша медсестра дуже шкодує. Вона забула.

– Медсестри повинні читати правила, написані по той бік дверей.

З виразу молодої медсестрички я зрозумів, що немає найменшого шансу, що вона ризикне повторити це послання тій «страшній сестрі».

– Отже, це не можна зробити до завтрашнього ранку, – підсумувала Синтія.

– Можливо, ви приготуєте це нам сьогодні ввечері?

– Як ви добре знаєте, – великодушно сказала Синтія, – ми дуже зайняті, але якщо знайдемо трохи часу, то приготуємо.

Медсестра пішла, і Синтія швидко взяла баночку з полиці, наповнила пляшечку й поклала її на стіл біля дверей.

Я розсміявся.

– Дисципліну слід підтримувати?

– Саме так. Вийдемо на наш невеликий балкончик. З нього можна побачити всі відділення лікарні.

Я пішов за Синтією та її подругою, і вони показали мені різні відділення. Лоуренс залишився позаду, та за якусь мить Синтія озирнулася й покликала його приєднатися до нас. Потім глянула на годинник.

– Роботи більше немає, «Шишко»?

– Ні.

– Гаразд. Тоді замикаймо та ходімо.

Того дня я побачив Лоуренса в зовсім іншому світлі. На відміну від Джона, було надзвичайно важко зрозуміти, що це за людина. Він був повною протилежністю свого брата практично в усьому, надзвичайно сором’язливий і замкнутий. Однак у його манерах був певний шарм, і я подумав, що, якщо пізнати його краще, можна мати до нього більш глибокі почуття. Я завжди вважав, що його ставлення до Синтії було досить незграбне, та й дівчина, у свою чергу, наче соромилася його. Але того дня вони обоє були дуже веселі, щебетали одне з одним, як двоє дітлахів.

Коли проїжджали через село, я згадав, що мені потрібні кілька марок, тому ми зупинилися біля поштового відділення.

Вийшовши з будівлі, я наскочив на маленького чоловічка, що саме заходив. Я відійшов убік, щоб вибачитися, коли раптом, голосно скрикнувши, він міцно обійняв мене й поцілував.

– Mon ami Гастінґс! – викрикнув він. – Це таки mon ami Гастінґс!

– Пуаро! – вигукнув я.

Я повернувся до ресорки.

– Міс Синтіє, яка несподівана для мене зустріч! Це мій старий друг, мсьє Пуаро, якого я багато років не бачив.

– О, ми знаємо, мсьє Пуаро, – весело відповіла Синтія. – Але я й не здогадувалася, що він ваш друг.

– Так, справді, – серйозно сказав Пуаро. – Я знаю мадемуазель Синтію. Своєю присутністю тут я завдячую доброті місіс Інґлторп.

Коли я запитально глянув на нього, він додав:

– Так, друже мій, досить люб’язно з її боку запропонувати свою гостинність сімом моїм співвітчизникам, які, на жаль, стали біженцями зі своєї батьківщини. Ми, бельгійці, завжди згадуватимемо місіс Інґлторп із вдячністю.

На вигляд Пуаро був доволі незвичайний чоловічок. Не вищий від п’яти футів шести дюймів, але тримався з неймовірною гідністю. Його голова формою нагадувала яйце й завжди була ледь нахилена в один бік. Жорсткі вуса, як у військових. Акуратність одягу просто дивовижна. Мені здавалося, що й пилинка завдасть йому більше болю, ніж вогнепальна рана. Проте цей химерний дженджуристий чоловічок, який, як я прикро зауважив, тепер накульгував, колись мав славу одного з найзнаменитіших співробітників бельгійської поліції. Його детективне чуття було надзвичайне, і він досяг успіху, розплутуючи найскладніші справи того часу.

Пуаро вказав мені на скромний будинок, де проживав зі своїми співвітчизниками, і я пообіцяв незабаром навідатися. Потім він ефектно підняв капелюх, прощаючись із Синтією, і ми рушили до котеджу.

– Дуже приємний чоловік, – сказала Синтія. – Я й не знала, що ви знайомі.

– Самі того не знаючи, ви виявили гостинність до знаменитості, – відповів я.

Решту дороги я переказував їм різні подвиги й перемоги Еркюля Пуаро.

Усі повернулися в чудовому настрої. Коли ми ввійшли в передпокій, місіс Інґлторп вийшла зі свого будуара. Здавалося, вона чимось стривожена й засмучена.

– А, це ви, – сказала вона.

– Тітонько Емілі, щось сталося? – запитала Синтія.

– Звісно, ні, – різко відповіла місіс Інґлторп. – Що може статися?

Тоді вона помітила Доркас, покоївку, яка йшла в їдальню, і попросила її занести в будуар кілька марок.

– Так, мадам. – Стара служниця завагалася, а тоді нерішуче додала: – Мадам, може, вам краще лягти спати? У вас дуже втомлений вигляд.

– Мабуть, ти маєш рацію, Доркас… Так… Ні… Не зараз. Мушу закінчити кілька листів, перш ніж заберуть пошту. Ти розпалила камін, як я просила?

– Так, мадам.

– Тоді я ляжу одразу ж після вечері.

Вона знову повернулася в будуар, а Синтія дивилася їй услід.

– Оце так! Цікаво, що ж сталося? – звернулася вона до Лоуренса.

Він, здавалося, не почув її, бо, не зронивши й слова, розвернувся й вийшов із будинку.

Я запропонував дівчині трохи пограти в теніс перед вечерею і, коли Синтія погодилася, побіг нагору по ракетку.

Сходами спускалася місіс Кавендіш. Можливо, це моя вигадка, та вона також мала дивний стурбований вигляд.

– Добре прогулялися з доктором Бауерстайном? – запитав я, намагаючись бути якомога байдужішим.

– Я не ходила, – коротко відповіла вона. – Де місіс Інґлторп?

– У будуарі.

Вона схопилася рукою за поруччя, тоді, здавалося, зібралася з силами перед зустріччю й швидко спустилася повз мене сходами, пройшла через коридор до будуара й, увійшовши, зачинила за собою двері.

Коли за кілька хвилин, прямуючи на тенісний корт, я пробігав повз відчинене вікно будуара, то не міг