В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Однак найвидатнішим здобутком доби Володимира Мономаха стало створення як мінімум двох редакцій «Повісті врем’яних літ» (другої та третьої, останню пов’язують з оточенням сина Мономаха Мстислава) — найвідомішого історичного джерела, що становило першу спробу (з тих, що дійшли до нас) систематизувати й узагальнити кілька століть історії Русі та її правителів, обґрунтувати місце Русі у християнському світі та її роль у всесвітній історії. Навіть цього було б достатньо, аби навіки вписати Володимира Мономаха в пантеон великих правителів Русі.

Непересічним був і перший шлюб Володимира Мономаха. Його дружиною стала Гіда, дочка останнього коронованого англосаксонського короля Англії Гарольда II. Після загибелі батька в битві при Гастингсі від руки нормандців Вільгельма Завойовника вона переховувалася у Данії при дворі свого родича, короля Свена Естрідсена, який віддав її заміж на Русь. Гіда, крім дочок, народила своєму чоловікові шість синів, ще двох народила йому друга дружина.

Найвидатнішим з синів Володимира Мономаха був Мстислав Володимирович, який, хоч і княжив лише 7 років, дістав від істориків прізвисько Великий. Оскільки Володимир на момент смерті (19 травня 1125 р.) єдиний із синів Всеволода Ярославича мав нащадків, а військова міць Ізяславичів була зведена нанівець, жодних проблем з успадкуванням батьківських володінь старшим сином не було. Для цього Володимир заздалегідь перевів Мстислава з Новгорода в київський Білгород та привчав до державних справ. Більше того, поки Мстислав був живий, його молодші брати беззаперечно підпорядковувалися його авторитету. Оскільки половецької загрози вже не було (половці спробували було повернутися, дізнавшись про смерть Мономаха, але, аби їх розбити, вистачило дружини переяславського князя Ярополка Володимировича), Мстислав зміг зосередитися на збільшенні володінь свого роду. Спершу Мстиславу вдалося те, на що не наважувався його батько. 1127 р. він втрутився в усобицю чернігівських Святославичів, сприяв відокремленню від Чернігівської землі Муромо-Рязанського князівства на чолі з молодшим Святославичем Ярославом та вхопив і собі у володіння ласий шмат у вигляді Посейм’я з Курськом, де був посаджений на стол його син Ізяслав. Так само Мстиславу вдалося розкусити горішок, який не давався ні Святополку, ні Мономаху: протягом 1127— 1129 рр. він нарешті підкорив Полоцьке князівство, взяв у полон братів Всеславичів та відправив їх у заслання у Візантію. Після цього черга дійшла до балтійських народів, проте його походи на литву на чудь (сучасні естонці) закінчилися невдачею.

Мстислав Володимирович помер 14 квітня 1132 р., за сучасними нам стандартами в розквіті сил, на вершині успіхів, коли здавалося, що ще кілька кроків — і йому таки вдасться знову, вперше після Ярослава, об’єднати під своєю рукою всі землі Русі. Та годинник історії не може лише за одним бажанням піти назад. Це довели події, що сталися по смерті Мстислава. Літописець відзначає, що Мстислав перед смертю «доручив дітей своїх брату Ярополку», якому він передав великокнязівський стол. Що це насправді означало? Ярополк Володимирович спробував перевести в обхід їх дядьків — молодших Володимировичів, Всеволода Мстиславича з Новгорода до Переяслава, а Ізяслава Мстиславича з Полоцька до Турова. Але обділені брати Мстислава та Ярополка збагнули, що таким чином Ярополк готує ґрунт, аби заповісти великокнязівський стол Мстиславичам, в обхід прав їхніх дядьків. Вони відмовилися підкорятися волі старшого брата — і Юрій Володимирович (пізніше він буде прозваний Долгоруким і ввійде в історію як засновник міста Москва) вигнав Всеволода з Переяслава (де врешті посів його брат Андрій Володимирович). А В’ячеслав Володимирович вигнав Ізяслава спершу з Переяслава, у якому той було спробував закріпитися, а потім і з Турова. Нарешті, після дворічної усобиці Володимировичів, Ярополку вдалося прилаштувати Ізяслава Мстиславича княжити лише на далеку від Києва Волинь.

Одночасно й чернігівський князь Всеволод Ольгович побачив шанс повернути втрачені за Мстислава волості. Спочатку Володимировичі зазнали невдачі з облогою Чернігова, потім у серпні 1135 р. були розбиті на річці Супій. Всеволод Ольгович перейшов Дніпро та почав грабувати київські міста — Треполь, Красн, Василів, Білгород. Та Ярополк так і не зважився знову битися з ним у полі. Зрештою він погодився повернути чернігівському князю Посейм’я з Курськом, але схилити Всеволода Ольговича до миру йому вдалося лише 1138 р. завдяки військовій допомозі, яку надав Ярополку угорський король Бела II.

Ще одна біда спіткала великого князя на півночі: коли Ярополк відкликав Мстиславичів з Новгорода й Полоцька, там спалахнули постання. У Полоцьке князівство з Візантії повернулися Всеславичі, а в Новгороді з 1136 р. розпочала відлік своєї історії Новгородська боярська республіка, у спробі придушити яку наклав головою старший із Мстиславичів, переяславський невдаха Всеволод.

Більшість істориків ставить крапку в історії єдиної Руської держави зі смертю Мстислава 1132 р. Проте примарна єдність, якої досягли Володимир та Мстислав, трималася виключно на їхніх політичних та військових талантах, слабкості інших гілок Рюриковичів, а ще більше на тому, що той самий Володимир Мономах не мав конкурентів у вигляді братів та племінників. Втім, сам Мономах мав аж вісім синів. Варто було великокнязівському столу перейти від всебічно обдарованого Мстислава до посереднього дипломата й полководця Ярополка, як згода між Мономашичами скінчилася, а з нею розпалася й система угод і союзів, на яких гадана єдність держави трималася майже два десятиліття.

Під укіс (1139—1157)

Навіть із розпадом конгломерату земель, зібраних зброєю і дипломатією Володимира Мономаха та його сина Мстислава, Київ і далі на довгі десятиліття залишався головною сценою п’єси під назвою «Історія Русі». Спершу, звісно, за інерцією, адже від батьків та дідів, як безумовний рефлекс, наступні покоління Рюриковичів успадкували неспинну жагу до київського столу. Та й ми, історики наступних століть, змушені, немов волхви за дороговказом, йти за головним своїм джерелом — літописом, котрий, як і раніше, писався переважно в Києві, вбираючи в себе лише окремі фрагменти удільного літописання. Однак і сучасникам тих подій, і нам, історикам, їхнім нащадкам, знадобилося чимало часу, аби збагнути: хоч історія ще писалась у Києві, майбутнє творили вже не там. На периферії, навіть найвіддаленішій від центру, виникали нові міста — центри нових уділів, освоювалися нові землі, створювалися нові провінційні гілки династії Рюриковичів, виникала своя провінційна еліта, якій уже було байдуже до далекого Києва. Землі, «осколки» колись єдиної Русі, перетворювалися на окремі держави, часто не схожі на інші своїм політичним устроєм. Дедалі більше виникало міст і князівств, проте тут немає нічого дивного, адже тим самим шляхом роздробленості пройшли майже всі середньовічні європейські держави.

Молодші Мономашичі, очолювані ростово-суздальським князем Юрієм Долгоруким та його братом, турівським князем В’ячеславом, прагнули відстояти свої права на