Борис Дмитрович Грінченко - Брат на брата

такої подiї на завтра свято, а сама мерщiй у город… Як ставилися дiти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Вiн не може собi уявити, як дуже поширилася тепер свiдомiсть у їх на селi. Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лiкаревого сина-студента й арештовано його? Тодi темнота сiльська казала, що вiн «хвальшивi бумажки робив». Тепер же, як його арештовано, то по селу скрiзь так i казано: «забрано, бо за мужицьку волю оступавсь». Дiти ж це чують… ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять… Це, що вiн вертається, наробить їм багато радощiв, — от вiн побачить…

Як їх органiзацiя? О, дух у їй чудовий! Було кiлька збiрок. Тричi збиралися в лiсi на Петровiй пасiцi. Вона не на всiх збiрках була, але це дарма; там тепер усiм порядкує Петро. Такий, як i попереду, бiльш думає, а мало говорить, та кожне слово до дiла. О, вiн знає, як треба порядкувати, — вiн ще дужче їх згуртував!..

I Якiв… Такий талановитий хлопець, дотепний, тiльки. часто гострий i нетактовний. Дарма, — Петро все залагоджує. Вiн найсвiдомiший i найнепохитнiший за всiх буде.

— Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана… їх кликано на допит — за тебе питалися… Чому саме їх, а не кого iншого, — ми не могли зрозумiти… Вони прегарно там поводилися i тепер тiльки пiдсмiюються з тих…

— А взагалi селяни як? — питався Корецький, нахиляючися до Талi i пригортаючи її до себе близько, близько…

— Слухай, поштар же… — шепотiла вона, пручаючись.

— Вiн куняє, - смiючись одказав Корецький, цiлуючи її в очi. — Ну, то як же взагалi селяни?

— О, в тому ж то й сила!.. Наша органiзацiя… трьох десяткiв душ у їй ще нема… а зумiла пригорнути до себе все село… Тiльки такi багатирi, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, — тiльки тi держаться окремо й вороже… вся бiднота пiшла за нашими… У громадi — куди нашi, туди й уся громада… Бач, я ж iще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу… Списали постанову й послали… Багатирi та їхнi полигачi — черносотенники — хотiли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Нашi гору взяли… Ах, Геню!..

Голос у Талi радiсно тремтiв, як вона швидко про все це розказувала, її справдi обнiмала безмiрна радiсть — i того, що Євген вернувся, i того, що конституцiя, i того, що в їх на селi так гарно!..

— Ах, Геню!.. Розумiєш ти? Тепер уже зовсiм не те!.. Зовсiм!..

I вона сiпала Євгена за руку i все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування i в його, примушуючи й його тремтiти радiсним тремтiнням. I враз серед оповiдання засмiялася, сама себе перепинивши:

— Нi, ти не знаєш… Просто диво!.. Степан Валюшний… ну, отой — Стукачiв зять… Розумiєш, приходить колись… «Дайте менi соцiал-демократичеську прокламацiю». — «Нема, — кажу, — в мене соцiал-демократичеської прокламацiї!» «Дуже погано, — каже, — треба, щоб була, бо наша партiя за демократичеську республiку стоїть». «А яка ж ваша партiя?» — питаю. «Як то — яка? Наша соцiал-демократичеська росiйська партiя… До нас агiтатор приїздив i завiв у нас партiю…» Думала, що побрiхує, як звичайно… Розпиталася — аж нi. Служив вiн щось мiсяцiв зо два чи зо три в городi… чи на заводi, чи дворником десь, — не знаю доладу… Вернувся на село вже з книжечками, а тодi й справдi за його слiдом приїздив аж двiчi агiтатор, органiзував їх… На другiй збiрцi було там кiлька й наших… та вони не пристали.

Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрiмав на передку, i, зовсiм притулившись на груди до чоловiка, заговорила тихше:

— Був i в мене… той агiтатор… Умовляв, щоб i ми до їх… Звiсно, я кажу, що нi… А вiн усе впевняє: ввесь народ вже свiдомо горнеться до соцiал-демократизму i незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсiм самотнiми «за бортом…» Саме воно! — думаю собi…

— Багато ж там людей? — спитався Корецький.

— Вони кажуть, що бiльш як сто… Але Петро довiдався певне, що тiльки сорок сiм.

— Все ж досить багато за такий короткий час.

— О, вони дуже рухливий народ! Бiгають, метушаться, раз у раз у їх збiрки, лiтератури багато…

— Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.

— Так собi люди, — промовив Корецький. — Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.

— Та це добре… погано тiльки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навiть таке каже: «Знаємо ми ваш парламентаризм!» — «Та що ж ти знаєш?» — питає Петро. «Господство буржуазiї, - каже, — а вас ми розкасируємо!»

Євген i Таля обоє засмiялися, уявляючи собi Валюшного з його витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять свiчки вночi й через те вiн таки найде колись скарб, i з фразами про «парламентаризм» i «господство буржуазiї».

Вже смеркалося. Вони їхали в темрявi м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрiмав, похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, i конi побiгли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулицi було чимало народу, найбiльше чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це — вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси:

— Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарештi й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освiченими вiкнами, їх дожидають.

Конi спинилися перед рундуком. Корецький перший збiг на схiдцi й кинувся в хату. Спинився на мить, заслiплений свiтом… Було повно людей… Стiл серед хати… самовар парує на столi…

- Євген Петрович приїхали!.. — скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.

— Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… — задрiботiла маленька бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька.

Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй щоки, великi сiрi очi, ручки…

Тодi спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцiлувався з нею, потiм побачив перед себе сивобороде обличчя шкiльного сторожа, дiда Терешка, i з ним почав цiлуватися… Враз почув поважний дитячий голос:

— Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш?

Шестилiтнiй чорноголовий Володько