Олександр Юрійович Есаулов - Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов

що то за металобрухт! Вкрадені покришки від люків, зрізані зі стовпів дроти, та хоч залізничні рейки! Усе! Починаємо шукати підпільні пункти прийому металобрухту. Знайдемо пункти — вийдемо на злодіїв. А справу назвемо так: «Полювання на мамонтів».

— І як ми ці пункти шукатимемо? — запитала Настя.

Тут вони підійшли до шкільного ґанку. Мишко почухав за вухом:

— Буду думати…

Після уроків, по дорозі додому, Миха розповів друзям, що спало йому на думку:

— Льохо, хто краде і здає незаконний брухт?

— Ну… Ці… Як їх? У кого грошей немає. Жебраки… Бродяги… Безхатьки…

— Ось! Для того, щоб ми змогли знайти підпільні пункти прийому металобрухту, нам треба стати… безхатьками!

— Тобто? — здивувалася Настя. — Що означає стати безхатьками? Це я повинна стати

бомжихою? Такою ж брудною, і щоб від мене смерділо на весь двір?! — Настю накрила хвиля обурення. — Оце вже ні! Та я… Та я двічі на день душ приймаю… Я…

— Настю, помовч, добре? — обірвав сестрин лемент Льоха. — Уяви собі, що це вистава в шкільному театрі. А ти граєш роль мінус Попелюшки.

— Це як? — Тут уже Миха здивувався. — Що означає «мінус Попелюшка»?

— Попелюшка — позитивний персонаж, правильно? А треба буде зіграти роль персонажа негативного. Ясно? Ось і виходить: мінус Попелюшка.

— Льохо, а вдома що скажемо? — вже спокійно запитала Настя.

— А те й скажемо. У школі спектакль, а ми вживаємося в образ.

Чистьоха Настя важко зітхнула й замовкла. Бажання взяти участь у такому цікавому розслідуванні переважило огиду.

* * *

Льоха дочекався, поки мама прийде з роботи. Вона навіть роздягнутися не встигла, як він ошелешив її заявою:

— Мам, мені в шкільному театрі дали роль безхатченка…

— Кого? — Мама з несподіванки сіла на пуфик. — Яку?

— Ну, бездомного… Пам’ятаєш, ці… Як їх?.. «Принц і бомж», о!.. Марка там якогось…

— Ото вже грамотій!.. Який бомж? «Принц і жебрак», а написав цю книгу Марк Твен, — хмикнула мама.

— Ой, мамо, там не тільки бомж, — вступила в розмову Настя, — там ще й бомжиха… Ну, тобто, жебрачка…

— Яка ще бомжиха? Ніяких бомжів у Марка Твена не було!

— Мамо, ти нічого не тямиш в катерах! — вставила Настя сімейний прикол. — Це римейк, розумієш? Мажору… ну, тобто принцу,

з одним безхатьком нудно, тому туди ввели ще й бомжиху!

— Так, дітки, стулили дзьобики! — твердо сказала мама. — Грайте в театрі кого завгодно: бомжа, бомжиху, Червоного вовка чи Сіру шапочку, тільки по вулицях так не вештайтесь! Зрозуміло? Тепер кажіть, що від мене треба?

— Ну… Прикид потрібен відповідний…

— Що потрібно? — не второпала мама.

— Відповідний одяг, — переклала Настя нормальною мовою братові слова.

— Ага… — усміхнулася мама. — Тобто мені в цьому театрі відведена роль костюмера? Ну, добре… Щось придумаємо.

За годину у квартирі Ремеслів стояло двійко юних бомжиків: хлопчик і дівчинка. Вони виглядали точнісінько, як жебраки, тільки від Насті пахло справжніми французькими парфумами, на які розщедрилася мама, аби хоч якось скрасити такий неприємний її оку образ доньки.

З Михою все було значно простіше. Почувши незвичайне синове прохання, мама тільки зраділа:

— Які молодці ваші вчителі! Це ж скільки часу треба витратити на таку постановку? Ви хоч на виставу покличете?

— Без питань! — Миха не хотів брехати мамі, але й правду сказати теж не міг.

Мама не схвалювала його детективних пригод, вважаючи, і небезпідставно, що це доволі небезпечно. А крім того, їй би, напевно, було не дуже приємно дізнатися, що син, перевтілившись у жебрака з її ж, маминої, легкої руки, тинятиметься містечком у такому непристойному вигляді. Покрутившись перед дзеркалом, Миха попрямував до виходу з квартири:

— Куди це ти? — здивувалася мама.

— Вийду на вулицю. Так, по-приколу! Ну, і в образ треба вжитися…

— Господи помилуй! — перехрестилася мама. — О, часи! О, звичаї!

— Мам, та годі тобі! Не переймайся так! Все добре! Ну, я пішов!

У такому вигляді мама дітей з квартири не випустила. Вона стала біля дверей і розкинула руки:

— Тільки через мій труп! — заявила вона. — А як сусіди побачать?! Що тоді про нас подумають?! Нізащо!!!

Переконати маму не вдалося. Переодягнувшись у звичайний одяг, Льоха з Настею вийшли на вулицю й посідали за козлячим столиком. За кілька хвилин до них підійшов жебрак у брудному хаботті, пройшовся туди-сюди, ніби щось шукаючи на землі, підійшов до столика, низько схилив голову, простягнув долоню і сказав несподівано писклявим голосом:

— Змилуйтесь… Відучора не їв… Дайте копієчку, га?

Льоха, не повертаючи голови, дістав з кишені яблуко і тицьнув прохачеві в руку.

— Ура! Вийшло! — несподівано пролунав Михів голос.

— Миха! — скрикнув Льоха. — Оце круто!

— Ватсоне, це геніально! — сплеснула в долоні Настя. — Рідна мама тебе не впізнає!

— Впізнає, впізнає! Вона мене й вирядила. Ходімо, походимо по вулицях. Тільки так… Я попереду, а ви трохи поодаль. Метрів за тридцять. Де безхатьки зараз можуть бути? Ось за такими столиками сидіти… А можуть на занедбаних підприємствах метал шукати… Гайда на цегельний завод. Пройдемось по Інтернаціональній, у дворах потиняємось…

І вони пішли блукати містом. На Інтернаціональній і в прилеглих дворах жодного безхатька не зустріли. Зате на цегельному заводі знайшли одразу трьох, що видирали з-під землі старий кабель. Два шматки кабелю, змотані в бухти, лежали біля напіврозваленої стіни. Миха повільно підійшов до бомжів.

— Усім хелоу! — привітався він. — А можна мені до вас? В кишені дуля без маку, а жерти хочеться…

Чолов’яги перезирнулися.

— Толку з нього… пацан зовсім, — сказав один.

— Пацан, — підтвердив другий, — але ж молодий, росте! Йому й жерти хочеться більше, ніж нам! Причалюй, малий!

І Миха приєднався до працюючих. Допізна вони витягали із землі старі дроти, скручували в бухти і складали коло стіни. Уже було пізно і, попри неперервну важку роботу, Миха неабияк змерз. Раптом у нього задзвонив телефон.

— У тебе що, є мобіла? — здивувався один з бомжів.

— Ну, є мобіла. А що?

— Гей, чуваки! Бідний-нещасний, а з мобілою! А нам бухла купити нема за що! Давай сюди мобілу, шмаркач! — І безхатько ступив крок назустріч Михові.

За роботою трійця встигла добре прикластися до пляшки, і це врятувало й Миху, і його телефон. Він різко смикнув кабель, кінець якого лежав біля його ніг. Кабель вдарив мужика по ногах, і той, і без того нетвердо тримаючись на ногах, похитнувся й упав горілиць.

— Мужики! Наших б’ють! — закричав інший безхатько, й теж метнувся до Михи.

Але Миха не стояв і не чекав, поки в нього заберуть телефон, а кинувся навтьоки. Чоловік був швидкий, він наздогнав Миху і вже готувався схопити його за куртку, та Миха надав ходу, стрибнув через