Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

— Я віддаю перевагу Чайникові, — заперечила. — Там тепло. — Витиснула з себе найсмиреннішу усмішку й дозволила губам злегка затремтіти, а тоді додала: — Це нагадує про дім.

Як він це любив — образ скромної дівчинки, котра зіщулилася біля грубки, замітаючи подолом попіл. Чергова ілюзія, черговий розділ у його книзі Святих.

— Чудово, — нарешті озвався він.

Нам знадобилося чимало часу, щоб дістатися до балкона. Білий Собор дістав свою назву завдяки алебастровим стінам і велетенській центральній печері, де щоранку й щовечора відбувалася служба. Однак насправді він був значно більший — розгалужена мережа тунелів і печер під містом. Я ненавиділа кожен його сантиметр. Вологу, що сочилася крізь стіни, крапала зі стель і збиралася намистинами на шкірі. Холодні чари, які не вдавалося розвіяти. Поганки й нічні квіти, що цвіли в тріщинах та ущелинах. Я ненавиділа спосіб, яким ми відмірювали час: ранкові служби, пообідні молитви, вечірні служби, дні Святих, дні для посту й напівпосту. Та понад усе я ненавиділа відчуття, наче насправді я — невеликий блідий і червоноокий щур, який шкрябає кволими рожевими лапками стіни лабіринту.

Аппарат повів мене печерами на північ від головного резервуара, де тренувалися сонячні солдати. Дорогою люди притискалися спинами до стін або витягали руки, щоб торкнутися мого золотого рукава. Ішли ми повільно — цього вимагала гідність. Та я й не могла рухатися швидше, бо запаморочилося б у голові. Аппаратові посіпаки знали, що я хвора, і читали молитви за моє здоров’я, та він побоювався, що, дізнавшись, наскільки я слабка — наскільки смертна, — люди запанікують.

Коли ми дісталися до місця, солдати вже розпочали тренування. Це були святі Аппаратові воїтелі, сонячні воїни, котрі прикрашали руки та обличчя татуюваннями з моїми символами. Здебільшого то дезертири з Першої армії, а решта — просто молоді, запальні й готові померти. Вони допомогли врятувати мене з Маленького Палацу, зазнавши жахливих утрат. Святі чи ні, вони не могли рівнятися з Дарклінґовими нічєвоями. Однак Чорний Єретик командував ще й людьми та гришами, тож сонячні солдати продовжували тренуватися.

Утім, тепер вони робили це без справжньої зброї, з тупими мечами й зарядженими восковими кулями гвинтівками. Сонячні солдати були такими собі прочанами, приєднатися до культу Сонячної Святої їх змусила обіцянка змін; чимало з них були юні й неоднозначно ставилися до Аппарата і старих звичаїв церкви. З моменту моєї появи тут священник тримав їх у залізних лещатах. Він потребував їх, та водночас не довіряв їм. Це відчуття було мені чудово знайоме.

Священна Варта вишикувалася під стінами, не зводячи очей з того, що відбувалося. Їхні кулі були справжні, як і леза шабель.

Увійшовши до тренувальної зони, я побачила, що люди з’юрмилися, щоб подивитися на спаринг Мала зі Стіґґом, одним з уцілілих Пекельників. Той мав тонку шию, біляве волосся й цілковито відсутнє почуття гумору — фієрданець до самих кісток.

Мал ухилився від вогняної арки, але від другого спалаху вогню зайнялася його сорочка. Глядачі налякано задихнулися. Я подумала, що хлопець зараз відступить, та він пішов у наступ. Перекинувся через голову, збиваючи язики полум’я, й ударив Стіґґа ззаду по ступнях. За мить він уже притискав Пекельника обличчям до підлоги. Мал зафіксував суперникові зап’ястя, уникаючи наступної атаки.

Сонячні солдати в залі вибухнули оплесками і свистом.

Зоя перекинула блискуче чорне волосся через плече.

— Гарна робота, Стіґґу. Тебе скрутили, і вже можна додавати підливу.

Мал поглядом наказав їй замовкнути.

— Відволікти, обеззброїти, знерухомити, — пояснив він. — Фокус у тім, аби не панікувати. — Підвівшись, він допоміг Стіґґові. — З тобою все гаразд?

Пекельник роздратовано зиркнув на нього, але кивнув і пішов у наступний спаринг із гарненькою молодою солдаткою.

— Ну ж бо, Стіґґу, — широко всміхнувшись, підбадьорила дівчина. — Я не хочу занадто грубо з тобою обходитися.

Обличчя в неї було знайоме, та мені знадобилося трохи часу, перш ніж я згадала, звідки знаю дівчину. Рубі. Ми з Малом тренувалися з нею в Полізнаї. Вона була в лавах нашого полку. Я запам’ятала її хихотливою, радісною, кокетливою дівчинкою, поруч із котрою я почувалася незграбною й безпомічною. У неї була та сама щира усмішка, та сама довга білява коса. Та навіть із відстані я помітила певну настороженість, обачність, якою її наділила війна. На правій щоці хизувалося витатуюване чорне сонце. Дивно було думати, що дівчина, котра колись сиділа навпроти мене в їдальні, тепер вважає мене Святою.

Аппарат і його вартові нечасто водили мене до архівів цим шляхом. Що сьогодні змінилося? Може, він привів мене сюди, аби я могла подивитися на уламки своєї армії й пригадати ціну власних помилок? Хотів показати мені, як мало союзників у мене залишилося?

Я дивилася, як Мал розставляє сонячних солдатів у пари з гришами. Серед них були Верескуни: Зоя, Надя та її брат Адрік. Крім них, із моїх Етерців залишилися Стіґґ і Горшов, але останнього не було видно. Напевно, після закликання вогню для мене під час ранкових молитов хлопець знову повернувся до ліжка.

Щодо Корпуснійців, то єдиними Серцетлумачниками в тренувальній залі були Тамара і її велетенський брат-близнюк Толя. Я завдячувала їм життям, але цей борг мене не заспокоював. Вони були наближені до Аппарата, віддавали накази сонячним солдатам і місяцями брехали мені в Маленькому Палаці. Я точно не знала, як саме до них ставитися. Довіра була розкішшю, якої я не надто могла собі дозволити.

Солдати, котрим не залишилося пари, мусили чекати своєї черги на битву. Просто гриш було замало. Женя з Давидом трималися осторонь, та й однаково бійці з них були такі собі. Максим був Цілителем і віддавав перевагу тренуванням у лазареті, однак мало хто з Аппаратових поплічників довіряв хлопцю настільки, аби скористатися його послугами. Сергій був могутнім Серцетлумачником, проте мені казали, буцімто його вважають занадто нестабільним для навчань. Під час Дарклінґового несподіваного нападу він був у самій гущавині бою й бачив, як його кохану розірвали на шматки чудовиська. А останнього нашого Серцетлумачника нічєвої вхопили десь на шляху між Маленьким Палацом і капличкою.

«І все це через тебе, — нагадав голос у моїй голові. — Тому що ти підвела