Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

— Мир, Санта-Аліно, — промовив Аппарат, беручи мене за лікоть, аби повести коридором до своєї зали для аудієнцій.

На помережаній сріблястими прожилками кам’яній стелі була вирізьблена троянда, а стіни прикрашали зображення Святих із золотими німбами. Мабуть, робота Творців, адже звичайний пігмент не витримав би холоду й вологи Білого Собору. Священник улаштувався на низькому дерев’яному кріслі та знаком запросив мене сісти в інше. Опустившись у нього, я пробувала приховати полегшення. У мене паморочилося в голові навіть від занадто довгого стояння.

Він глипнув на мене, вивчаючи мою землисту шкіру й темні кола під очима.

— Безсумнівно, Женя могла б зробити для тебе більше.

Після битви з Дарклінґом минуло понад два місяці, а я й досі не оговталася повністю. Вилиці стирчали на обличчі, наче розлючені знаки оклику, а цілковито біле волосся зробилося таким ламким, наче ось-ось розлетиться, мов павутиння. Мені нарешті вдалося вмовити Аппарата дозволити Жені зустрічатися зі мною на кухнях, після обіцянки, що дівчина почаклує наді мною й додасть мені пристойнішого вигляду. Це було єдине справжнє спілкування з іншими гришами за кілька тижнів. Я насолоджувалася кожною миттю, кожною дрібкою інформації.

— Вона робить що тільки може, — запевнила я.

Священник зітхнув.

— Ну, нам усім слід бути терплячими. З часом ти зцілишся. За допомогою віри. За допомогою молитов.

Мене накрило хвилею гніву. Він чудово знав, що зцілити мене могло тільки використання власної сили, та для цього необхідно повернутися на поверхню.

— Якби ти дозволив мені ризикнути й вийти на поверхню…

— Ти для нас занадто дорогоцінна, Санта-Аліно, а ризик надто високий. — Він примирливо здвигнув плечима. — Ти про себе не піклуватимешся, тож доведеться це робити мені.

Я не озвалася. Це була гра, в яку ми граємо, в яку грали, відколи мене сюди доправили. Аппарат чимало зробив для мене. Виключно завдяки йому мої гриші вибралися живими із битви з Дарклінґовими чудовиськами. Він дав нам притулок у затишку під землею. Та Білий Собор щодня дедалі більше здавався в’язницею, ніж прихистком.

Чоловік переплів пальці.

— Місяці спливають, а ти досі не довіряєш мені.

— Довіряю, — збрехала я. — Авжеж, довіряю.

— Та однаково не дозволяєш допомогти тобі. Якщо ми заволодіємо жар-птицею, все може змінитися.

— Давид розбирає щоденники Морозова, і я переконана, що відповідь ховається там.

Аппарат втупився в мене бляклим поглядом чорних очей. Він підозрював, що мені відомо, де живе жар-птиця — третій підсилювач Морозова і ключ до єдиної сили, яка змогла б побороти Дарклінґа й знищити Зморшку. І він мав рацію. Принаймні я на це сподівалася. Єдина підказка, яка в нас була щодо місця перебування птахи, крилася в моїх нечисленних дитячих спогадах і в надії, що порохняві руїни Два Столба криють у собі більше, ніж здається на позір. Утім, помилялася я чи ні, місце перебування жар-птиці було таємницею, якою я не планувала ділитися. Я була ув’язнена під землею, майже безсила, і за мною шпигувала Священна Варта. Тож я не збиралася розпатякувати про єдиний доступний мені важіль.

— Я хочу лише найкращого для тебе, Аліно Старкова. Для тебе і твоїх друзів, хай їх навіть небагато лишилося. Якщо з ними щось трапиться…

— Дай їм спокій, — огризнулася я, забуваючи, що слід бути милою й лагідною.

Вираз Аппаратового обличчя зробився надто хитрим як на мій смак.

— Я лише мав на увазі, що під землею трапляються нещасні випадки. Знаю, ти так щиро переживатимеш кожну втрату, а ти ж така слабка. — На останньому слові його губи розтягнулися, демонструючи ясна. Чорні, як у вовка.

Мене знов охопила лють. З першого дня в Білому Соборі у повітрі постійно висіли погрози, душачи мене відчуттям незмінного страху. Аппарат ніколи не втрачав нагоди нагадати мені про мою вразливість. Майже не замислюючись, я зігнула пальці, заховавши долоні в рукавах. На стінах кімнати здригнулися тіні.

Священник відсахнувся на стільці. Я насупилася, дивлячись на нього, і вдала, наче не розумію, що сталося.

— Щось не так? — поцікавилася.

Він відкашлявся, погляд несамовито засмикався навсібіч.

— Та… та нічого, — затинаючись, відповів.

Я дозволила тіням улягтися. Його реакція була варта хвилі нудоти, яка накрила мене одразу після цього фокусу. Ось і все. Я можу змушувати тіні стрибати й танцювати, але більше нічого. Це було ледь чутне відлуння Дарклінґової сили, якісь залишки нашого протистояння, що мало не вбило нас обох. Я відкрила їх, коли намагалася закликати світло, й докладала всіх зусиль, аби виплекати з цих навичок щось більше, що допоможе боротися. Без­успішно. Тіні, наче покарання, наче привиди могутньої сили, лише глузували з мене, Святої покровительки шахрайства і дзеркал.

Аппарат підвівся, намагаючись повернути собі самовладання.

— Іди до архівів, — порадив він. — Час, проведений у тихому кабінеті за роздумами, допоможе очистити думки.

Я ледве стрималася, щоб не застогнати. Це було справжнє покарання — кілька годин, витрачених на марні пошуки інформації про Морозова в древніх апокрифах. І це я вже не кажу про те, що в архівах вогко, огидно і там кишма кишить Священна Варта.

— Я тебе відведу, — додав Аппарат. Ще краще.

— Ну а Чайник? — перепитала я, намагаючись приховати розпач у голосі.

— Пізніше. Разру… Женя зачекає, — кинув він, ідучи переді мною коридором. — Знаєш, ви не мусите тулитися в Чайнику. Можеш зустрічатися з нею тут. Наодинці.

Я глипнула на вартових, котрі не відставали ні на крок. «Наодинці». Сміх та й годі. Але ідея забратися з кухні не така вже й смішна. Можливо, сьогодні димохід відкриють на довше, ніж кілька секунд. Слабенька